Нестерпна легкість буття

Ян Прохазка, чеський романіст, сорокарічний чоловік з бичачою життєстійкістю, який ще до 1968 року почав уголос критикувати суспільні порядки в країні. Він був однією із самих популярних постатей «Празької весни», тієї запаморочливої лібералізації комунізму, яка завершилася російським вторгненням. Невдовзі після вторгнення всі газети почали його цькувати, але чим більше вони нацьковували на нього людей, тим більше люди любили його. І тому по радіо (йшов 1970 рік) почали передавати з продовженням цикл приватних розмов, які Прохазка вів з університетським професором Вацлавом Чорним. Ніхто з них тоді не думав і не гадав, що в професоровій квартирі вмонтовано підслуховуючий пристрій і що за кожним їхнім кроком уже давно слідкують! Прохазка завжди розважав своїх друзів різними гіперболами та нісенітницями. І тепер ці нісенітниці звучали по радіо в циклі передач. Таємна поліція, яка редагувала програму, старанно виділяла ті фрази, в яких романіст висміював своїх друзів, наприклад, Дубчека. Люди, які самі обмовляли друзів при першій-ліпшій нагоді, тепер обурювалися своїм улюбленим Прохазкою більше, аніж ненависною таємною поліцією.

Томаш вимкнув радіо і мовив:

— Таємна поліція існує повсюди на світі. Але щоб передавати свої магнітофонні записи публічно по радіо — такого, мабуть, не існує ніде, крім Чехії! Нема нічого рівного цьому!

— Чому, є,— сказала Тереза. — Коли мені було чотирнадцять, я таємно писала щоденник. І страшенно боялася, аби він комусь не потрапив до рук. Я ховала його на горищі. Мама вислідила мене. Одного разу за обідом, коли ми всі посхилялись над супом, вона витягла мого щоденника з кишені і сказала: «Ось послухайте!» Мати читала, і за кожною фразою пирскала сміхом. Усі сміялися так, що не могли навіть їсти.

З

Він не раз умовляв її дозволити йому снідати самому, щоб вона ще поспала. Однак Тереза не хотіла й слухати. Томаш працював від сьомої до четвертої, а вона від четвертої до півночі. Коли б вона з ним не снідала, то могли б перемовитись одне з одним хіба що в неділю. Тому вона вставала разом із ним і лише після того, як він ішов на роботу, лягала ще поспати.

Але цього разу Тереза боялася заснути, бо о десятій хотіла сходити в сауну, що містилась у дерев’яній купальні на Жофінському острові. Бажаючих було багато, місця мало, і можна було туди потрапити хіба що за протекцією. В касі, на щастя, сиділа дружина професора, якого вигнали з університету після 1968 року. Професор був другом колишнього Томашевого пацієнта. Томаш сказав пацієнтові, пацієнт — професорові, професор — дружині, і Терезі раз на тиждень завжди було зарезервовано квиток.

Тереза йшла пішки. Вона ненавиділа завжди переповнені трамваї, де в ненависних обіймах тіснилися люди, відтоптували одне одному ноги, відривали гудзики з пальт і голосно лаялися.

Мрячило. Люди, кваплячись, розкривали парасольки — і на тротуарах одразу виникала товкотнеча. Склепіння парасольок наштовхувались одне на одне. Чоловіки були ввічливі й, коли проминали Терезу, піднімали парасольку високо над головою, щоб вона могла пройти попід нею. Але жінки не поступалися одна одній. Дивилися прямо перед собою, і кожна чекала, що зустрічна виявиться слабшою і звільнить їй дорогу. Зустріч парасольок була водночас випробуванням сил. Тереза спочатку ухилялась, але, зрозумівши, що її ввічливість лишається без взаємності, стисла парасольку в руці так само міцно, як і інші. Кілька разів вона різко наштовхувалась парасолькою на зустрічну, проте ніхто ні разу не сказав «вибачте». Здебільшого всі мовчали, лише двічі чи тричі «она почула «корова!» або «іди ти в жопу»!»

Жінки, озброєні парасольками, були молоді й старі, але найвойовничішими були саме молоді. Тереза пригадала дні вторгнення. Дівчата в міні-спідницях носили національні прапори на палицях. Це був своєрідний сексуальний замах на солдат , приречених на кількарічний статевий аскетизм. Вони, мабуть, відчували себе в Празі, немов на планеті, вигаданій письменником-фантастом, планеті неймовірно елегантних жінок, які демонстративно виявляли свою зневагу, виступаючи на довгих красивих ногах, яких не бачили в цілій Росії останні п’ять чи шість століть.

Тереза зробила тоді багато знімків цих молодих жінок на тлі танків. Вона захоплювалась ними! А сьогодні ті самі жінки йшли назустріч їй, зухвалі й злі. Замість прапорів вони тримали парасольки, але тримали їх з такою ж погордою. Вони ладні були боротися проти чужої армії так само затято, як і проти парасольки, яка не хоче звільнити їм дорогу.4