Нет блага на войне

Уместна ли столь оскорбительная аналогия между намерениями «доброй» девочки из анекдота и планами вполне, к несчастию, реальных лидеров ОУН? В поиске ответа на этот вопрос вернемся к истории реальных событий.

«Зігнано (согнано) було людей, мабуть, більше сотні – української інтеллігенції. Кажу «зігнано» тому, що це був перший день вступу німців до Львова. У місті лунали постріли, здалека чувся гуркіт гармат (в городе звучала перестрелка, издалека слышался грохот пушек). Люди побоювалися виходити на вулицю, а ті, що виходили, не відривались далеко від дому. Серед присутніх (присутствующих) чимало було (немало было) греко-католицьких священиків, зібраних зусиллями бандерівського капелана отця Івана Гриньоха. Представником митрополита був коадютор Йосиф Сліпий, який поводив себе тут чи не як протектор тих, хто скликав цю нараду (собрание). Виявилось, що це непроста нарада. Оголошено було, що всі ми пристуні (присутствующие) являємо собою «народні збори», які мають проголосити утвердження української держави і затвердити «уряд» (правительство), сформований за вказівками Степана Бандери якимось (каким-то) Ярославом Стецьком…

Слово взяв голова «уряду» (глава правительства) Ярослав Стецько – миршавенький (невзрачный) чоловічок, який, не вміючи себе тримати на людях (не умеющий держать себя на людях), тремтячим (дрожащим) голосом зачитав Акт проголошення «державної соборної самостійної України» і проголосив, так би мовити (так сказать), декларативну заяву «уряду». З того, що оголошував і говорив цей миршавий чоловічок, який іменував себе головою «уряду», запам'ятались дві особливості: неперевершена (непревзойденная) хвалебність німецькому фюреру і його непереможному (непобедимому) воїнству, і погрози, страшні погрози всім, хто виявляє непокору «урядові» «української держави», який, говорив Стецько, «буде діяти в єдності з Великонімеччиною фюрера».

«Політику ми будемо робити без сантиментів, – намагаючись взяти застрашливий тон, цілком серйозно провістив (объявил) миршавий чоловічок. Ми винищемо всіх, без винятку, хто ставатиме нам на перешкоді (уничтожим всех без исключения, кто будет нам вредить). Керівниками (руководителями) всіх галузей (сторон) життя будуть українці і тільки українці, а не вороги-чужинці: москалі, поляки, євреї. Наша влада (власть) буде політичною і воєнною диктатурою ОУН, диктатурою, для ворогів страшною і навблаганною (неумолимою)…»

Так в своих послевоенных воспоминаниях доктор богословия Гавриил Костельник описывает то самое событие, которое бандеровцы и их политические наследники считают величайшим достижением – провозглашение Акта восстановления украинской государственности от 30 июня 1941 г. Но, быть может, память подвела отца Гавриила, и никаких восхвалений в адрес «фюрера» Великой Германии и его «непобедимого войска» в тот день не прозвучало? Может быть, как пишут иные, потерявшие остатки всякого стыда авторы, «с первых дней гитлеровской оккупации ОУН, руководимая С.Бандерой, повела против них активную подпольную борьбу»?

Обратимся к документам, к той самой «Декларации правления украинской державы», которую тремтячим голосом зачитал миршавий чоловічок. Там, в частности, было сказано: