Нет блага на войне

Вопрос этот действительно очень сложный, да еще и старательно запутанный многолетней пропагандистской «войной». Не дерзая разрешить его в рамках небольшой обзорной статьи, приведу лишь несколько авторитетных мнений и свидетельств.

2 августа 1943 г. Васыль Макар (на тот момент – начальник бандеровской Службы безопасности на северо-западных украинских землях, т. е. крупный руководитель, непосредственно участвовавший в создании УПА) пишет своему брату Владимиру письмо, в котором так рассказывает про обстоятельства этого дела:

«… Повстанчу акцію на північно-західних і частично східних (на северо-западных и частично восточных) теренах ми мусіли почати (должны были начать) і то не було зарано (и это не было преждевременно), як дехто каже (как говорят некоторые), але виривався нам з рук. З одної сторони – почали множитись отаманчики, як Бульба-Боровець, а з другої сторони – червона партизанка почала заливати терен… Друге (Во-вторых): ще тоді, коли чи не починали повстанчої акції, німота (немчура) почала масово винищувати села… Всіх людей вистрілювала, а забудування (постройки) палили. У зв'язку з тим маса людей почала втікати (бежать) в ліси і блукати самопас. Почались грабіжі, інші пішли в комуністичну партизанку, до Бульби і т. п. Отже ми мусіли (поэтому мы должны были) організаційно охоплювати (охватить) тих людей в лісі. Оце дві засадничі (основные) причини нашої повстанської акції.

Є ще і третя, морального характеру. Почулись голоси: «Де ж той провід? Чому не дає зарядження (задание) бити німців?» і т. п.»… Тепер ми тим балакунам заткнули роти, а революцію усуспільнили (сделали делом всего общества). Тягар (тяготы) боротьби розложили на плечі усього суспільства, хоче воно тогочи ні, мусить нести його…»

Лучше и не скажешь: ситуация стала «вырываться из рук», а народные массы – «блукати самопас» или даже уходить в партизаны и бить немцев, не дожидаясь руководящих указаний от бандеровского провіда…Не последним человеком в том провіде был и получатель письма, Владимир Макар, сотрудник отдела агитации и пропаганды. Тем же летом 1943 года он пишет статью, в которой описывает сложившуюся на Волыни ситуацию:

«До початку (до начала) 1943 року переслідувані німецькими окупантами українці, яким грозила смерть на місці або на каторзі в «райху», були приневолені здебільша (главным образом) шукати (искать) пристанища в рядах червоних партизан, хоч бачили їхню ворожу поставу (враждебное отношение) до самостійницьких змагань (устремлений) України… Більшовицька партизанка вже в 1942 році опанувала всеціло Полісся і північну лісову смугу (северную лесную полосу) Волині… Перші організовані виступи відділів (отрядов) УПА припадають на лютий – березнь (февраль-март) 1943 року. Штабові УПА йшлось передусім про здобуття (штабу УПА прежде всего необходимо было предусмотреть овладение) добрих стратегічних позицій для розгорнення дальших плянових акцій. Ці найкращі позиції на ПЗУЗ (Волынь и Полесье) були в руках червоних партизан. Їх передусім треба було здобути. Так прийшло до перших боїв УПА з червоними партизанами…»

Можете не сомневаться – за «первыми боями» последовали все новые и новые. В донесениях, сводках, отчетах и мемуарах партизанских командиров эта тема – бои против вооруженных отрядов украинских националистов – присутствует постоянно.