Нюрнберґ-2

28 листопада 1998 року Асоціація дослідників голодоморів в Україні разом з Інститутом історії Національної академії наук України провели Міжнародну конференцію, присвячену 65-й річниці голодомору 1932–1933 рр. Учасникам конференції було представлено чимало цікавих доповідей з різних аспектів геноциду української нації. Тут наведу доповідь, що йде в руслі цієї брошури. Вона має назву «Юридичні аспекти голодомору 1932–1933 років».

Шановні учасники міжнародної наукової конференції!

Навряд чи я, професійний політик, можу додати вам щось нового у галузі, якою ви давно займаєтеся і знаєте краще від мене. І сьогодні я радий буду послухати ваших доповідей і збагатити свої знання голодомору 1932–1933 років. А того я хочу говорити перед вами не стільки про сам голодомор, як про два його юридичні аспекти. Перший аспект либонь можна сформулювати так: голодомор як найбільше порушення прав людини. Другий аспект: голодомор 1932–1933 років — це геноцид української нації, а геноцид — це міжнародний злочин. Звідси витікає проблема відповідальності за порушення прав людини та за геноцид.

Про те, що голодомор стався не через природні причини, а був організований людьми, тепер уже немає суперечок — ніхто з учених цього не заперечує.

Люди, що організували голодомор, це влада. Влада в Україні 1932–1933 років належала Комуністичній партії Радянського Союзу. Центром влади була Москва. Радянська влада під керівництвом КПСС визначала, що потрібно робити і за добре виконання її завдань і планів нагороджувала, за погане — карала. Наприклад, вона постановила винищувати людей певної категорії, доводила плани винищення по областях, організовувала змагання між обласними управліннями НКВС і нагороджувала орденами й медалями за перевиконання плану. Про це яскраво розповідає старший слідчий Томського УВС О. Скраговський у статті «Люди мають знати про це». Він пише:

«…Теза Сталіна про те, що «в міру просування вперед до перемоги соціалізму посилюється опір решток експлуататорських класів…» стала установкою «на ізоляцію всіх колишніх куркулів, білогвардійців, переселенців, німців, поляків, латвійців», тобто всіх тих, кого вважали колишніми людьми.

На нараді, а її проводили на початку 1937 року, дали напрямну, скільки осіб арештувати у кожному районі, місті, окрузі і пустити за першою категорією і за другою категорією. Перша категорія означала стратити, друга — засудити на 10 років без права листування.

Так, Томську пропонували пустити за першою категорією 10–20 тисяч осіб і більше, але не менше 10 тисяч. За другою категорією не менше 20 тис. осіб.

Були передбачені заходи у спорядженні апарату НКВС транспортом, папером, друкарками і т. ін. на час здійснення операції. Новокузнецьк викликали на змагання з Томськом: хто більше арештує «ворогів народу» за згаданими категоріями. Томськ виявився переможцем, за що Овчинников (начальник Томського міськвідділу НКВС) і одержав орден Леніна» (Левко Лук’яненко. Не дам загинуть Україні!. — Київ: Софія, 1994. — С. 497–498).

До категорії «колишні», яких належало знищити, потрапляли учасники всіх партій (окрім комуністичної), військовослужбовці і цивільні службовці Української народної республіки, учасники національно-визвольної боротьби 20-х років, куркулі і всі заможні верстви і т. ін., тобто, по суті, майже вся українська нація. А через те, що українців дуже багато і отаманський національно-визвольний рух важко було придушити, то розстрілювали інтелігенцію, а щодо простого народу, селянства — постачальника повстанців, то його вирішили замордувати голодом.

Отже, вбивця відомий — Російський імперіалізм в його комуністичній стадії. Жертва злочину — українська нація. Той факт, що російський деспотичний режим мордував і своїх громадян, не звільняє його від відповідальності перед українським народом, як репресії німців гітлерівським режимом не звільнили цей режим від відповідальності перед міжнародним судом.