Норвезькі народні казки

Було собі колись порося, і дуже йому не подобалось його життя. От воно й надумало піти в суд, щоб йому присудили інше життя, таке, як у всіх, ані краще, ані гірше.

— На що ти скаржишся? — запитав писар у суді.

— Та на своє життя, пане, — відповіло порося. — Коневі дають вівса, корові пійла, і сплять вони на сухій соломі перед яслами. А мені дають тільки лушпайки й помиї, вдень я риюсь у землі, а вночі лягаю в мокрий гній. Хіба це справедливо, пане писарю?

— Ні, несправедливо, — погодився писар.

Пошукав він у своїх книгах і знайшов поросяті інше життя.

— Це неподобство, що тобі випало таке тяжке життя, — сказав він. — Відтепер ти їстимеш пшеницю й горох і спатимеш у шовковій постелі.

Порося подякувало й пішло додому раде-радісіньке. Іде собі й весело наспівує:

— їстиму пшеницю й горох і спатиму в шовковій постелі! їстиму пшеницю й горох і спатиму в шовковій постелі!

Дорога вела хащами, а в тих хащах причаївся лис. Почув він, як порося наспівує, та й надумав пожартувати з нього. І завів по-лисячому:

— їстиму лушпиння й покидьки і спатиму в болоті!

Порося не зважало на лисячу мову, а вело собі своєї:

— їстиму пшеницю й горох і спатиму в шовковій постелі!

Проте лис не вгавав:

— їстиму лушпиння й покидьки і спатиму в болоті!

Слухало його порося, слухало, та й забуло, де його слова, а де лисячі. І врешті почало проказувати за лисом те, що той торочив.

Коли порося прийшло додому, його запитали:

— Як тобі повелося в суді? Дали тобі інше життя?

— Авжеж, дали! Я тепер їстиму лушпиння й покидьки і спатиму в болоті! їстиму лушпиння й покидьки і спатиму в болоті!

Як лисиця полювала на коня

Одного разу сидів собі ведмідь у кущах і ласував упольованою дичиною. Аж гульк — підкрадається до нього лисиця і облизується, так їй кортить м’яса. І стрибає навколо, і заходить то з того, то з того боку, аби хоч трішки відкусити, якщо вже не вхопити більший шматок. Терпів ведмідь, терпів, а тоді клацнув зубами і відірвав лисиці кінчик рудого хвоста. Лисиця навтіки, а ведмідь і гукає навздогінці:

— Агов, лисице, не тікай! Я навчу тебе, як уполювати коня.

Зраділа лисиця й підійшла ближче, але так, щоб ведмідь її вже не досяг. А ведмідь каже їй:

— Як побачиш десь на луці коня, що лежить собі і гріється на сонечку, підкрадься до нього, добре прив’яжи коня його ж хвостом до себе, щоб кінь від тебе не втік, а тоді гризи собі його.

Лисиці не довелось довго шукати коня, що лежав собі на луці і грівся на сонечку.

Вона підкралася до коня, прив’язала його хвостом до себе, тоді вп’ялася зубами в стегно. Кінь схопився, як обпечений, і ну бігти. Лисиця б’ється то об огорожу, то об пень, то об камінь, аж у голові в неї гуде з болю і страху, а спекатись коня не може, бо сама — прив’язала його до себе.

Побачив її заєць та й питає:

— Куди це ти так швидко мчиш, кумо-лисице?

— Та хочу трохи проїхатись на коні, куме-зайцю, — відповідає лисиця.

Заєць сів на задні лапи й так зареготав, що в нього тріснула губа. Через ту лисиччину їзду на коні заєць і досі ходить із роздвоєною губою.

А лисиця ніколи вже більше не пробувала полюватй на коня. Досі дурила вона ведмедя не раз і не два, а тепер ведмідь за все їй віддячив.

Хатня миша і лісова миша

Були собі хатня миша й лісова миша. Якось зустрілися вони на узліссі: лісова миша сиділа в заростях ліщини і збирала горіхи.

— Чи не родичку я зустріла так далеко від села? — озвалася хатня миша.

— А родичку, — відповіла лісова миша.

— Ти збираєш горіхи й носиш додому? — запитала хатня миша.

— Це добра робота. Аби тільки наносити багато, щоб стало на зиму, — відповіла лісова миша.

— Ліщини он скільки, і горіхи цього року вродили, тож, мабуть, ти, кумо, взимку не голодуватимеш, — сказала хатня миша.

— Не голодуватиму, — погодилась лісова миша й заходилася розповідати, як їй добре живеться.

— А мені живеться ще краще, — сказала хатня миша.

Лісова миша не повірила — хіба є де краще, як у лісі і в горах?

— Ні, таки мені живеться краще, — стояла на своєму хатня миша.

Вони ніяк не могли дійти згоди і нарешті пообіцяли прийти одна до одної в гості на Новий рік і поласувати тим, що в кожної було найсмачніше.

Хатній миші випало першій іти в гості. Вона йшла лісом і глибокою долиною, дорога туди, де лісова миша зимувала, була довга й важка, сніг лежав глибокий і сипкий. Поки хатня миша добулася до своєї родички, то страшенно втомилась і зголодніла.

«Ну, тепер і попоїсти не завадить», — подумала вона.

Лісова миша наклала перед нею всього: зерен, горіхів, солодкого коріння і всякого іншого добра, що росте в лісі і на полі. Вона тримала його глибоко в норі, і воно не замерзло. А неподалік било джерельце, що також не замерзало взимку, і з нього можна було скільки хочеш пити води.

їжі виявилося вдосталь, і вся смачна. Проте хатній миші вона не вельми сподобалась.

— Нею можна тільки живіт напхати, — мовила вона. — Але добра й ця їжа, як нема кращої. Тепер я запрошую тебе до себе, скуштуєш, що я їм.

Лісова миша радо погодилась і довго не зволікала.