Норвезькі народні казки

Якось увечері курка вилетіла на високого дуба та й заснула. І приснилося їй, що коли вона не піде на Лису гору, то весь світ загине. Вона швиденько злетіла додолу і так як була вирушила в дорогу.

Іде вона і зустрічав півня.

— Добрий день, півнику — золоте пір’ячко, — вітається курка.

— Добрий день, курочко-чубарочко, — відповідає півень. — Ти куди так зарані?

— Та йду на Лису гору, а то загине весь світ.

— Хто тобі сказав? — питає півень.

— Я цієї ночі спала на дубі, і мені таке приснилося.

— То й я піду з тобою, — каже півень.

Ідуть вони, йдуть і зустрічають качку.

— Добрий день, качко-крячко, — вітається півень.

— Добрий день, півнику — золоте пір’ячко, — відповідає качка. — Ти куди так зарані?

— Та йду на Лису гору, а то загине весь світ.

— Хто тобі сказав, півнику — золоте пір’ячко? — питає качка.

— Курочка-чубарочка.

— А тобі хто сказав, курочко-чубарочко? — питає качка.

— Я цієї ночі спала на дубі, і мені таке приснилося.

— То й я піду з вами, — каже качка.

Ідуть вони, йдуть і зустрічають гуску.

— Добрий день, гуско-товстогузко, — вітається качка.

— Добрий день, качко-крячко, — відповідає гуска. — Ти куди так зарані?

Та йду на Лису гору, а то загине весь світ.

— Хто тобі сказав, качко-крячко? — питає гуска.

— Півник — золоте пір’ячко.

— А тобі хто сказав, півнику — золоте пір’ячко?

— Курочка-чубарочка.

— А тобі хто сказав, курочко-чубарочко? — питає гуска.

— Я цієї ночі спала на дубі, і мені таке приснилося.

— То й я піду з вами, — каже гуска.

Ідуть вони, йдуть і зустрічають лисицю.

— Добрий день, лисичко-сестричко, — вітається гуска.

— Добрий день, гуско-товстогузко, — відповідає лисиця. — Ти куди так зарані?

— Та йду на Лису гору, а то загине весь світ.

— Хто тобі сказав, гуско-товстогузко?

— Качка-крячка.

— А тобі хто сказав, качко-крячко?

— Півник — золоте пір’ячко.

— А тобі хто сказав, півнику — золоте пір’ячко?

— Курочка-чубарочка.

— А тобі хто сказав, курочко-чубарочко?

— Я цієї ночі спала на дубі, і мені таке приснилося.

— Дурна балачка, світ не загине, коли ви не підете на Лису гору. Ходімо краще до мене, до моєї хати, вам буде там гарно й тепло.

Погодились вони і пішли з лисицею.

Привела їх лисиця до своєї хати, розпалила вогонь, стало тепло, і їм захотілося спати. Качка й гуска вмостилися по кутках, а півень з куркою вилетіли на жердину.

Коли гості міцно заснули, лисиця взяла гуску й пригребла її в другому кутку, далі від качки. А курка вчула крізь сон, що лисиця шарудить чимось, вилетіла на вищу жердину й промурмотіла:

— Хто там товчеться?

— А ніхто, — відповіла лисиця, — це вітер крутить сміттям по хаті. Спи собі й не базікай.

І курка спокійно заснула.

А лисиця перечекала трохи і заходилася пригрібати й качку.

Курка знов прокинулась, вилетіла на ще вищу жердину та й промурмотіла крізь сон:

— Хто там знов шарудить?

Тоді скинула оком на лисицю й побачила, що та пригребла гуску й качку. Вона вилетіла на найвищу жердину, глянула крізь димар і вигукнула:

— Ох, скільки там летить ситих гусей!

Лисиця бігом надвір, бо хотіла вполювати ще одну гуску. А курка збудила півня й розповіла йому, що сталося з гускою-товстогузкою та качкою-крячкою.

Потім вилетіли курочка-чубарочка та півник — золоте пір’ячко крізь димар і чимдуж подалися на Лису гору. Бо якби не пішли, то напевне загинув би весь світ.

Про королівну, яка хотіла, щоб її слово було останнє

В одного короля була дочка, дуже зарозуміла і дуже метка на язик. Хоч би про що мовилося, вона хотіла, щоб її слово завжди було останнє. Тому король звелів розголосити у своєму королівстві, що віддасть дочку заміж за того, хто її переговорить, та ще й подарує йому півкоролівства.

Можна собі уявити, скільки знайшлося хлопців, що хотіли спробувати щастя. Адже не щодня випадає нагода отримати королівну й півкоролівства. І брама до королівського двору не зачинялася. Цілими ватагами поспішали туди хлопці, з півдня й півночі, з заходу і сходу, верхи й пішки. Але жоден не переговорив королівни.

Нарешті король оголосив, що кожному, хто не зможе переговорити його дочку, обсмалять вуха розпеченою кочергою. Бо королю набридло, що до його двору стікається стільки люду і все без пуття.

Дійшла чутка про королівну й до трьох братів, синів убогого селянина. А що вони вдома ніколи навіть не наїлися досхочу, тільки голодних злиднів годували, то дужче, ніж будь-хто, захотіли здобути королівну й півкоролівства.

Двоє старших братів були люди як люди, а найменший тільки те й робив, що цілими днями сидів коло печі і знічев’я пересипав руками попіл. За те його прозвали Пічкуром.

Жили брати між собою в злагоді, тож задумали й до королівського двору податися гуртом.

Вирушили вони в дорогу і не встигли далеко відійти від хати, як Пічкур знайшов здохлу сороку.

— Знайшов! Знайшов! — вигукнув він.

— Що ти знайшов? — спитали брати.

— Здохлу сороку!

— Тьху! Навіщо вона тобі здалася? Тільки зайва ноша у руці! Викинь її! — сказали брати.

Вони завжди його повчали.

— Е ні. Ану ж пригодиться, — відповів Пічкур.

Пішли вони далі, і невдовзі йому трапилася лозина. Він також підняв її і вигукнув: