Нові пригоди самоходика

Вожатий занепокоївся. Безпорадно подивився на своїх товаришів.

– Збігайте хто-небудь до Сем'ян і подзвоніть з рибальської контори на пункт МО1 в Залеві. А ми тут постережемо цього гостя.

– А може, Яструбе, забрати його в табір? – спитав найвищий з-поміж них, з темним пушком під носом.

Вожатого звали Яструб і, мабуть, він мав-таки бойовий характер. Він глипнув на мене так, ніби оцінював мою силу. Але не згодився з пропозицією.

– Не варто з ним возитись, – махнув він рукою.

Обізвався хлопець, схожий на дівчину, – така в нього була ніжна врода.

– Та це чоловік ніби пристойний. Може, й не він украв наші байдарки?

– Басько, не мели дурниць! – гримнув на нього Яструб. Напевно, того хлопця прозвали Баською за його вроду. Мені дуже сподобалося це прізвисько, бо цілком пасувало йому.

– Цей чоловік не злодій, – затявся Баська.

– Звідки ти знаєш? – насупив чоло Яструб. Той знизав плечима.

– Навіщо йому аж три байдарки?

– Але ж він не прилетів на острів літаком, а приплив якоюсь із наших байдарок. Адже ми знайшли його тут в очереті.

Самохода вони не знайшли, а тільки байдарки, і це збудило в них підозру. Я міг показати, де сховав машину, однак мене смішила ця ситуація і цікавило, що вони робитимуть далі.

Обізвався третій гарцер:

– Здається, над Озерищем знову шастає ватага Чорного Франека з Охоти. Може, це вони вкрали наші байдарки.

Яструб усе не хотів визнати своєї поразки. Він наївно спитав мене:

– Ви справді не крали байдарок? Я посміхнувся:

– Ні.

– А як ви опинилися на острові?

– В очереті мій моторний човен.

– Чому ви одразу не сказали нам про це?

– Адже ви про це не питали. Ви оточили мене, мов бандита.

Він зсунув на чоло кашкет і почухав потилицю.

– Коли правда, що на Озерищі ватага Чорного Франека з Охоти, то крадіжка байдарок – їхня справа. Я вже їх знаю. Вони й торік були тут. Прийшли колись на наше вогнище й почали бешкетувати, аж поки ми їх прогнали. Відтоді в нас із ними триває війна. Тепер почнеться знову. Треба буде повідомити про це коменданта табору, зміцнити варту і зробити кілька розвідок в околиці, щоб довідатись, де табір Чорного Франека.

Баська вголос розмірковував:

– Я розумію, що в нас украли байдарки й перепливли озеро. Але навіщо їх покинули в очереті біля цього острова? З якою метою?

Яструб вважався найрозумнішим. Він швидко, не замислюючись, розв'язував найскладніші питання.

– Хотіли покепкувати з нас.

Я був іншої думки.

– Коли б ви, як годиться гарцерам, були уважніші, то напевне помітили б криваву пляму на піску.

Вони побігли на те місце, що я показав, і знайшли на березі пляму крові.

– Ой, що це? – зойкнув Баська. – Тепер справді треба пливти до Сем'ян і дзвонити в міліцію.

– Авжеж, – погодився Яструб. – Тут стався злочин. Убито людину.

Жваво перемовляючись, вони силкувалися прочитати сліди на піску, але, йдучи до берега, самі затоптали їх.

А я? Коли крізь шум дерев я почув з острова якісь звуки, мені сяйнула одна думка. І я вже спокійно пив чай і не зважав на велику пляму крові.

Яструба неприємно вразила моя байдужість. Де ж пак! Стався злочин, а я попиваю собі чай.

Він підійшов до мене і спитав:

– Ви щось про це знаєте?

– Стільки, як і ви, друже вожатий. Я приплив сюди пізно ввечері. Та пляма вже була.

– Злочин, еге ж?

– Не знаю, чи можна це так назвати, – сказав я обережно.

– Кров. Велика пляма застиглої крові, – повторював Яструб, невимовно вражений. – Вкрали наші байдарки, привезли сюди когось і вбили. Як ви гадаєте? Чи не слід обшукати кущі на острові?

– Звісно, – згодився я. – Обшукати варто. Але мені здається, що ви знайдете в них тільки овечі нутрощі. Це овечий острів. Хтось привіз сюди весною свої вівці, і вони тут пасуться ціле літо. Щойно я чув мекання з глибини острова.

Всі порозбігались, і за якийсь час гукнули мене до заростів дикої малини. Там лежала відрізана голова вівці, її нутрощі й шкура.

– Ну, нічого страшного не сталося. А я вже думав, що це було вбивство, – сказав Яструб. – Мабуть, приїхав хазяїн і забив одну вівцю.

– І покинув шкуру? – спитав я. Нахилившись, я уважно оглянув її.

– Невміло знято. Хтось зробив це поспіхом і невправно.

– Отже, все-таки тут вчинено вбивство, – майже задоволено промовив Яструб. Йому так кортіло діяти, а «вбивство» відкривало широке поле діяльності. – Хтось украв три наші байдарки й приплив ними на острів. Тут забив і оббілував вівцю. Тільки як він звідси вибрався, коли байдарки лишилися в очереті? І навіщо він їх покинув?

Я відповів, майже не замислюючись:

– Украли байдарки, щоб якнайшвидше дістатися на острів. Вчинили злочин і намагалися замести за собою сліди. Тому покинули байдарки в прибережному очереті. А самі, напевне, відпливли на… очеретяних плотах. Пошукайте по березі, може, знайдете, де вирізано очерет. Як вийшли на сушу, пустили очерет по озері, а самі пішли собі з овечим м'ясом.

Гарцери знову розбіглися по березі. Коли повернулись, Яструб сказав мені захоплено, а все ж трошки підозріливо:

– Хто ви такий, у лиха? Ясновидець? Детектив? Геть усе збігається. Втекли звідси на в'язках очерету.

Я відповів так, як було насправді: