Читаем Нові пригоди самоходика полностью

– О, до речі, – показав він на мене пальцем, – ось вам недосвідчений турист. Йому дедалі дужче хотітиметься пити.

Я безпорадно розвів руками.

– На жаль, шановний добродію, у цій закусочній немає ані чорної кави, ані гарячого чаю.

Око в гладкого чоловіка переможно блиснуло.

– Ви чуєте? – загукав він до своєї групки. – Ось вам турист без туристського досвіду. Бо з чого пізнаєш справжнього туриста? Йому притаманна завбачливість. Справжній турист возить із собою в одному термосі чорну каву, а в другому – гарячий чай. Люба Мишко, – звернувся він до дружини, – чи не почастуєш нас чаєм?

Я згідливо кивнув і доброзичливо всміхнувся «досвідченому туристові». Звичайно такі люди дуже набридають, але для природи вони зовсім нешкідливі. Ще не бувало, щоб такий педантичний і акуратний турист не закопав після себе бляшанку з-під консервів чи не загасив вогнища.

Пан Анатоль – так називали його дружина й приятелі, – посадив свій гурточок до сусіднього столу і став пригощати напоєм із свого термоса. А що я прихильно сприйняв його слова, то й переді мною він поставив пластмасову чашечку з чаєм.

– Це, мабуть, ваша машина стоїть біля закусочної? – ввічливо спитав він і, не чекаючи на відповідь, додав: – Ви, певно, самі зробили її, еге ж? Відразу видно, що в неї мотор від мотоцикла. Швидкість її, мабуть, дуже невелика, та все ж це четверо коліс, і на рибку з'їздити можна.

Я не заперечував. Нехай собі думає, що він знавець моторів. Це був класичний всезнайко. Я смертельно образив би його, якби став заперечувати.

Від дальшої розмови з Анатолем мене врятувала сімнадцятирічна дівчина, яка під'їхала до закусочної на велосипеді. Це була гарна, зграбна блондинка з товстою косою, що спадала на спину. До багажника її велосипеда була прив'язана пошарпана валізка. Скидалося на те, що дівчина вперше в житті вирушила на відпочинок сама.

Її появу привітало ревіння підлітків, що пили пиво.

– О, нова лялечка! – загули вони. – Дівчинко, йди до нас, пристань до веселої компанії. З нами не пропадеш, лялечко! Іди до нас, Чорний Франек запрошує тебе.

Губи в дівчини зневажливо скривилися, обличчя спохмурніло. Вона знизала плечима й попрямувала до мого столу, де тільки й були вільні місця.

– Можна? – спитала вона.

І коли я ствердно кивнув, сіла на краєчок стільця. З перевішеної через плече сумки вийняла два бутерброди, загорнені в тонкий папір, розклала сніданок на столі й підійшла до буфету замовити щось пити.

Компанія підлітків усе не вгамовувалась, жестами й вигуками запрошуючи дівчину до свого столу. Вона не зважала на зачіпки, взяла в буфетниці пляшку лимонаду й повернулася до мого столу.

– Це ваші знайомі? – спитав я. Вона здивовано глянула на мене:

– Я взагалі їх не знаю.

Я хотів спитати, з якого міста вона приїхала, та в цю мить з-за столу підлітків звівся хлопець з величезною чорною чуприною, схожий на крука з розставленими крилами. Це, певно, й був Чорний Франек.

Він підійшов до нас перевальцем, як моряк, глибоко заклавши руки в кишені брудних джинсів.

– Чому ти нас не слухаєшся, лялечко? – спитав він, схилившись до дівчини. – Нас тринадцятеро, а тринадцять, як ти знаєш, нещасливе число. Ти була б чотирнадцята.

– Мені не потрібне ваше товариство, – буркнула дівчина. Чорний Франек випростався, ніби його хтось штрикнув у спину.

– Тільки не приндись! – гаркнув він. – Мабуть, чула про ватагу Чорного Франека?

– Не чула, – відрубала вона. Він скрушно похитав головою.

– Значить, не читаєш газет, неосвічена ти людина. Бо в «Експресі» вміщено велику статтю про ватагу Чорного Франека з Охоти. Ніби через нас немає спокою у всьому районі. Оце ж я і є Чорний Франек, відбув один рік виправної колонії, – повідомив він так гордо, мов солдат про бойові нагороди.

Дівчина знову зневажливо знизала плечима. Це дуже зачепило хлопця, а надто, що вся ватага прислухалася до їхньої голосної розмови.

Гарна руда дівчина в червоній, як вогонь, кофточці, не-вдоволено скривившись, стежила за Чорним Франеком. Тепер вона презирливо закопилила губи й гукнула:

– Дай їй спокій! Хіба ти не бачиш, що це провінційна гуска?

Хлопець засміявся, за ним зареготала вся ватага.

– То ти провінційна гуска? Але тепер ти вже знаєш, хто я такий. І якщо я ввічливо запрошую, то треба слухатись. Ну, гайда! – крикнув він і міцно вхопив дівчину за плече.

Я підвівся з-за столу.

– Стривай, хлопче. Іди на своє місце і дай дівчині спокій.

Чорний Франек почервонів з гніву. В закусочній запала така тиша, що я почув шепіт дружини пана Анатоля:

– Благаю вас, не втручайтеся. То ж розбишаки.

Пан Анатоль безпорадно озирнувся. Видно було, що йому кортить дати волю своїй звичці всіх повчати. І випала ж дуже слушна нагода. Але, побачивши понурі, вперті обличчя, мабуть, злякався.

Він повернувся до мене спиною, немов підкреслював, що ні у віщо не втручається.

«Боягуз», – зневажливо подумав я. І відразу ж вся моя симпатія до нього і поблажливість до його повчань розтанули.

Перейти на страницу:

Похожие книги