Нові пригоди самоходика

Чи Вацек Краватик з Бороданем уже здогадались, що попали в пастку? Ще ні. Так само, як і Бронка з Франеком не розуміли мого маневру. Бо ніхто не здогадувався, що мій самохід – амфібія.

– І що тепер буде? – занепокоївся Франек, дивлячись на Крагу, яка перетнула нам дорогу.

Я спинив машину за кілька метрів від води. У задньому дзеркальці було видно, як нас наздоганяв «Вартбург». Вацек Краватик з Бороданем уже, мабуть, побачили озеро й, певно, дуже зраділи, що я сам себе ошукав. Хотів скоротити дорогу до Буковця і не знав, що лісова просіка упирається в озеро.

– Здається мені, вони будуть на Буковці першими, – шепнула Бронка. І, немов щоб утішити мене, додала: – Та все одно було дуже здорово. Ніколи не забуду цієї шаленої їзди.

– Так, це чудова машина, – сказав Франек із щирим захватом.

Я непомітно всміхнувся:

– Тримайтеся.

Зачекав, поки «Вартбург» під'їде ближче. Потім вихилився з вікна, повернувшись обличчям до «Вартбурга». Весело, наче на прогулянці, помахав рукою Вацекові та Бороданеві.

Увімкнув першу швидкість, додав газу і водночас відпустив зчеплення.

Мій самохід скочив уперед, мов підострожений рисак.

– Ой! – зойкнула перелякана Бронка.

Ні, цього ніхто не сподівався. Самохід в'їхав в озеро, на мить майже весь капот опинився під водою. Та ще через хвилину запрацював гвинт. Самохід поплив, з тихим шумом розбиваючи перед собою воду. Смуга білої піни позначала нашу дорогу через озеро. Берег з лісовою просікою лишався усе далі й далі позаду.

Я бачив у дзеркальце, що «Вартбург» спинився за метр від води, з нього вискочили Вацек Краватик, Бородань і Роман. Бородань щось кричав до мене, Вацек погрожував кулаком. Потім вони швидко повернули назад.

– Ви чудовий! – сказала Бронка, отямившись від подиву.

– Такого я ще не бачив, – сказав Чорний Франек. – Це понад людське уявлення… От якби мої хлопці побачили…

– Ви чудовий! – повторила Бронка.

– Це не я. Це мій автомобіль, – сказав я скромно. Посипалося багато запитань. Звідки в мене такий автомобіль? Які пригоди я пережив з ним?

– Чи ти втрапиш на те місце, де колись був ваш табір? – спитав я Чорного Франека. – Не забувай, що в нас буде в запасі щонайбільше чверть години. За цей час треба знайти сумку, я повинен роздивитися карту, а потім сумку й карту треба буде покласти назад у яму. Ще нам потрібно трохи часу, щоб утекти з Буковця. Не треба їм знати, що я бачив ту карту.

– Чверть години? Вистачить і п'яти хвилин, – запевнив Чорний Франек.

Коли ведеш самохід по воді – навіть з найбільшою швидкістю – не потрібно стільки уваги, як під час їзди по землі. Отже, я міг розповісти Бронці й Франекові історію моєї машини.

Я згадав хвилину, коли несподівано одержав від адвоката повідомлення, що мій покійний дядько Громілло, відомий у нашій родині як дивак і запальний винахідник, зоставив мені в спадок у Кракові цегляний гараж і автомашину. Той потворний шарабан так приголомшив мене, що, ще не сівши за кермо, я вирішив позбутися його. Лише під час продажу я зрозумів, що він є поєднанням чудового мотора з саморобним кузовом. Звичайно, я не продав машини й постарався проникнути в її таємницю. Незабаром я знав історію автомобіля, довідався про італійця, який, їдучи до Закопаного автомобілем «Феррарі-410», розбився на небезпечному повороті. Мій дядько купив те, що вціліло від автомобіля, тобто мотор і коробку швидкостей. Він зробив кузов, і так з'явилося на світ оце чудовисько, «схрещення човна з тачкою», – як казали недобрі язики. Проте автомобіль був чудовий, я пережив із ним багато захоплюючих пригод.

– Про пригоди розповім вам іншим разом, – скінчив я.

Перед нами вже з'явився острів Буковець із селищами кем-пінгових будиночків, причалами й наметами.

Чорний Франек порадив підпливти до острова з західного боку, там, де Озерище глибше.

– Бачите велике сухе дерево під гіркою? – показав він рукою. – Отам стояв наш табір.

– Ми не будемо виїжджати на берег. Тут повно туристів і дачників. Не хотів би привертати уваги до машини. Нехай думають, що це така собі чудернацька моторка. Причалимо до берега й вистрибнемо на мілину.

На західному березі ми побачили шеренгу байдарок, на глибшій воді стояло кілька моторних човнів і невелика яхта. Останнім часом з'явилася мода плавати на плотах, на всіляких понтонах, на човнах дивовижної конструкції. Тому нікого не здивувала моторка з тупим носом і фарами.

Не кваплячись, щоб не привертати нічиєї уваги, ми попрямували до сухого дерева. Між корінням я помітив дві дірки, що лишилися від лисячої нори.

Чорний Франек став навколішки і глибоко застромив руку в одну, а потім у другу дірку.

– Нічого тут немає… – сказав розчарований. – Тільки оцей папір.

І подав мені великий, трохи зім'ятий аркуш, вирваний із блокнота. На аркуші було надряпано червоним чорнилом:

«Романе, я забрав сумку. Як вирвешся від мільтонів, шукай мене на Пласкому.

Лисяча Шкурка».

– Гарненька історія, – буркнув я. – Сховай папір у нору, бо Вацек Краватик подумає, що я вкрав сумку. І тікаймо звідси, поки вони не приїхали.