Одіссея капітана Блада

Якими б переконливими та незаперечними не здавалися на перший погляд міркування Блада, все ж він зробив би краще, повіривши інстинктові, що повстав проти розуму. Бо хоч у жилах дівчини й текла така сама кров, як і в жилах полковника Бішопа, однак у неї не було вад її дядька, в якого ці вади були набутими, а не природженими. Батько Арабелли Томі Бішоп, брат полковника Бішопа, був людиною доброї вдачі, благородною і великодушною. Рання смерть молодої дружини тяжко вразила його. Щоб хоч трохи забути своє горе, він покинув Старий Світ і вирушив шукати щастя в Новому Світі. Разом з маленькою дочкою, якій тоді було п’ять років, він приїхав на Антільські острови і зажив життям плантатора. З самого початку справи його йшли добре, як воно часом і буває в тих, хто мало дбає про них. Розбагатівши, Том не забув і про свого молодшого брата, який служив солдатом в Англії і набув уже слави сварливого гультяя. Він порадив братові приїхати на Барбадос. Порада ця, від якої іншим часом Вільям Бішоп, можливо, й відмовився б, надійшла саме тоді, коли через свої дикі вибрики йому не шкодило перемінити клімат. Вільям приїхав, і щедрий брат прийняв його своїм партнером на багатій плантації. Минуло шість років, і батько п’ятнадцятирічної Арабелли помер, залишивши дочку під опікою дядька. Це була, мабуть, єдина його помилка. Але через доброту своєї вдачі він завжди уявляв людей кращими, ніж вони були насправді; до того ж він сам керував вихованням своєї дочки, прищепивши їй незалежність, на яку теж покладався і, напевне, більше ніж слід. Обставини склалися так, що у відносинах між дядьком і племінницею було мало теплоти. Вона слухала його, а він поводився з нею обережно. Все життя, незважаючи на дику неприборканість своєї вдачі, Вільям Бішоп схилявся перед старшим братом, на це в нього вистачало здорового глузду. Після смерті брата частина того схиляння ніби перейшла на його дочку, яка до того ж була і його компаньйоном, хоч і не брала активної участі в справах плантації.

Пітер Блад судив про неї — як нерідко всі ми робимо, — не знаючи її в достатній мірі. Проте дуже скоро в нього з’явилася підстава змінити свою думку.

Якось наприкінці травня, коли спека вже ставала нестерпною, в Карлайлську бухту вповзло побите і понівечене англійське судно «Прайд оф Девон». Надводна частина судна була посічена і потрощена; рубка перетворилась на суцільний зяючий отвір; бізань-щоглу знесло гарматним ядром, і лише зазубрений пеньок вказував на місце, де вона стояла. За словами капітана, це судно витримало бій з двома іспанськими кораблями десь поблизу Мартініки, і хоч капітан присягався, що це іспанці не спровоковано напали на нього, важко було позбутись підозри, що сталося якраз навпаки. Один з іспанських кораблів, щоб уникнути бою, втік, і якщо «Прайд оф Девон» не переслідував його, то тільки тому, що він був уже нездатний до погоні. А другий іспанський корабель було потоплено, але, перш ніж його потопити, англійці перенесли в трюм свого корабля немалі скарби.

Фактично це був один з тих піратських нападів, які були джерелом постійних чвар між Сент-Джеймським двором і Ескуріалом.[14] Скарги на такі напади надходили то від одних, то від других.

Проте Стід, як і більшість губернаторів колоній, охоче вдав, що вірить розповіді англійського капітана. Він поділяв ту ненависть до чванькуватої, владної Іспанії, яку носили в собі люди інших націй від Багамських островів до Мейну. Ось чому він дав судну «Прайд оф Девон» притулок у своїй бухті і створив усі умови для ремонту корабля.

Але перед тим як розпочати ремонт, з корабля на берег висадили двадцять англійських моряків, так само побитих та понівечених, як і корабель, і шість іспанців — усе, що лишилося від іспанського загону, який вдерся під час бою на англійське судно. Поранених розмістили у великому бараці на пристані; для подання їм допомоги покликали двох медиків Бріджтауна. Пітерові Бладу також наказали взяти участь у цій роботі, доручивши йому лікувати іспанців — він добре говорив по-іспанськи і, крім того, як раб займав нижче становище, ніж його колеги.

У Блада не було підстав любити іспанців. Два роки в іспанській тюрмі і участь у війні в Іспанських Нідерландах дали йому змогу ознайомитися з такими рисами іспанського характеру, якими аж ніяк не можна було захоплюватись. Проте він чесно виконував обов’язки лікаря, як кажуть, з душею і навіть з якоюсь, може, удаваною прихильністю до своїх пацієнтів. Іспанці були дуже здивовані, що їх лікують, замість того, щоб негайно ж повісити, і виявляли незвичайну, як для їхнього брата, покору. Їх, правда, обходили своїми щедротами жителі Бріджтауна, які носили в госпіталь пораненим англійським морякам фрукти, квіти і делікатеси. Та й не тільки це. Бо коли б узяти до уваги побажання декого з цих жителів, то іспанців, як цуценят, кинули б на повільну смерть.

Пітер Блад це прекрасно розумів.