Одіссея капітана Блада

Каузака, мабуть, ніхто не спиняв, і він підвищив свій різкий, сварливий голос, щоб усі могли чути його безглузді обвинувачення. Він говорив, як розповідає нам Піт, жахливою англійською мовою, і шкіпер навіть не зважувався відтворити її в своїх записках. Одяг Каузака був таким самим безглуздим, як і його мова. Костюм, здавалося, підкреслював його приналежність до піратів і якось смішно контрастував із скромним вбранням Хагторпа та майже франтуватою вишуканістю Джеремі Піта. Забруднена, у плямах крові синя бавовняна сорочка Каузака була розхристана, з неї виглядали його волохаті груди; за поясом його шкіряних штанів стримів ніж і цілий арсенал пістолетів; на шкіряній перев’язі, перекинутій через плече, звисав тесак. Навколо голови, відтіняючи широке і вилицювате, як у монгола, обличчя, був накручений, немов тюрбан, червоний шарф.

— Хіба я не застерігав вас із самого початку, що все йде занадто гладко? — гукав бретонець водночас і жалібно й роздратовано. — Я ж не дурний, друзі мої. У мене є очі. І я все бачив. Ми входили в озеро і бачили покинутий форт. Жодної людини. Жодного пострілу. Вже тоді я запідозрив пастку. Це розумів кожен, у кого є очі й мозок. Так де ж там! Ми йшли далі. І що знайшли? Місто, залишене так само, як і форт, місто, з якого люди вивезли всі цінності. Я знову попередив капітана Блада. Це пастка, казав я йому. Але ми йшли далі, все далі й далі, не зустрічаючи ні найменшого опору; йшли, поки не побачили, що вже надто пізно виходити в море, що ми взагалі вже не можемо вийти в море. І знову ніхто не захотів мене слухати. Ви всі розумні і багато знаєте. Боже мій! Капітан Блад не слухав мене і рвався вперед, а ми за ним. Отак дійшли до Гібралтара.[50] Правда, там, нарешті, нам вдалося спіймати віце-губернатора і примусити його сплатити великий викуп за Гібралтар. Крім викупу й інших трофеїв, ми захопили ще дві тисячі песо. Але що це таке, скажіть мені! Мовчите? Тоді я вам скажу. Це грудка сиру, грудка сиру в пастці для мишей, а ми просто мишенята. Тисяча чортів на твою голову! А коти?.. О, коти чекають нас. Коти — це ті чотири іспанські військові кораблі, що стережуть нас біля виходу з лагуни. Боже мій! Ось до чого довела проклята впертість нашого прекрасного капітана Блада.

Волверстон зареготав. Каузак вибухнув люттю.

— А, чортовиння! Ти ще скалиш зуби, тварюко! Смієшся! Скажи мені краще, як ми виберемося звідси, якщо не приймемо умов іспанського адмірала?

З натовпу корсарів, що стояли внизу біля східців церкви, долинув схвальний гомін. Велетень Волверстон гнівно блиснув своїм єдиним оком і стиснув кулаки, неначе збираючись ударити француза, який підбурював людей до бунту. Але це не злякало Каузака. Підтримка матросів додавала йому завзяття.

— Може, ти думаєш, що цей ваш капітан Блад — бог і вміє творити чудеса, га? Та чи знаєш ти, що цей капітан Блад смішний з його пихою і його…

Каузак замовк. В цю мить із церкви, владно і не поспішаючи, виходив сам капітан Блад, а з ним молодий довгоногий француз Ібервіль. Він, незважаючи на молодість, уже встиг здобути славу морського вовка і завзятого корсара, ще до того, як втратив власний корабель, що й примусило його піти на службу до Блада.

Капітан «Арабелли», легко спираючись на довгу палицю з чорного дерева, поволі наближався до тих, що сперечалися. На голові в нього, затіняючи обличчя, красувався крислатий капелюх з плюмажем, і взагалі в його вигляді не було нічого піратського. Він скидався скоріше на франта з Пелл Молла[51] або з Аламеди,[52] — скоріше з Аламеди, бо його елегантний камзол з гаптованими золотом петельками був пошитий за останньою іспанською модою. Однак довга, бойова шпага, недбало відкинута назад, рука на ефесі і металевий блиск в очах дещо змінювали попереднє враження, виказуючи в ньому шукача пригод.

— То ви вважаєте, що я смішний, Каузак? — запитав він, зупиняючись перед бретонцем, який враз якось обм’як і принишк. — Тоді за кого ж я повинен вважати вас? — Він говорив тихо й стомлено. — Ви тут розпинаєтеся, що наша затримка поставила вас у небезпечне становище. Але хто ж тут винен? Ми згаяли цілий місяць на те, що можна було б зробити за тиждень, коли б не ваші помилки.

— О боже мій! Мене ще й звинувачують…