Одіссея капітана Блада

— Не хочу критись перед вами напослідок. Причина та сама, мілорде, яка штовхала мене весь час на сварку з вами, щоб потім проткнути ваші груди шпагою. Приймаючи від вас патент, я сподівався, що він допоможе мені спокутувати гріхи мого минулого в очах міс Бішоп. Заради неї, як ви вже, мабуть, догадались, я і взяв його. Але тепер я зрозумів, що все це марні сподівання. Мені слід було б знати, що мої надії — марення хворого. Я зрозумів, що коли вона, як мені здається, з нас двох віддає перевагу вам, то, мабуть, робить правильно. Ось чому я не хочу наражати ваше життя на небезпеку, тримаючи вас на борту. Адже нас можуть обстрілювати. Інший посланець може зіпсувати всю справу. Тепер ви, мабуть, зрозумієте мене.

Приголомшений лорд Джуліан пильно подивився на Блада. Його випещене обличчя було бліде.

— Боже мій! — майже пошепки промовив він. — І ви говорите це мені?!

— Я кажу це вам тому, що… Ах, чорти б його забрали, ну… щоб вона зрозуміла, що розбійник і пірат, за якого вона мене весь час вважає, все-таки зберіг дещо від тих часів, коли він ще був джентльменом. Її щастя для мене дорожче за все на світі. Знаючи про це, вона може… тепліше згадає мене іноді, хоча б тільки в молитвах. Оце і все, мілорде.

Лорд Джуліан довго дивився на пірата, а потім мовчки простягнув йому руку. Блад так само мовчки потис її.

— Не певен, чи праві ви, чи ні,— сказав лорд Джуліан. — Можливо, що з нас двох саме ви для неї кращий.

— Це тільки ваша думка, мілорде, а щодо Арабелли, то зробіть так, щоб я не помилився. Прощавайте!

Лорд Джуліан спустився по трапу в шлюпку і рушив до берега. Відпливши трохи, він помахав рукою Бладу, який, спершись на фальшборт, стежив за шлюпкою, що віддалялася.

За годину «Арабелла», скориставшись легким бризом, вийшла з порту. Форт мовчав. Не помітно було ніякого руху з боку ескадри, щоб затримати корабель. Лорд Джуліан чесно виконав доручення, підкріпивши його ще й своїми особистими розпорядженнями.

Розділ XXIV ВІЙНА

Миль за п’ять від Рорт-Ройяла у відкритому морі, коли береги Ямайки вже ледве помітною смужкою мріли на обрії, «Арабелла» лягла у дрейф, і до її борту підтягнули шлюп, який вона тягла на буксирі.

Капітан Блад привів свого полоненого гостя до трапу. Полковник Бішоп, який протягом кількох годин перебував у стані смертельного переляку, нарешті полегшено зітхнув, і в міру того, як страх його поволі згасав, у нього знову розгорялася люта ненависть до зухвалого пірата. Та він враховував обставини, і хоч у душі й поклявся, що, повернувшись у Порт-Ройял, не пошкодує ні сил ні енергії для того, щоб захопити Пітера Блада і помститися, проте зовні він цього не показував, старанно приховуючи свої почуття.

Пітер Блад звичайно не тішив себе ілюзіями щодо Бішопа, але він ніколи не був і не хотів бути справжнім піратом. У всьому Карібському морі не знайшлося б корсара, який би не скористався з можливості повісити мстивого й жорстокого губернатора на нок-реї і таким чином зміцнити власну безпеку. Та Блад, як уже відомо, не належав до піратів такого типу і, крім того, він не міг забути, що Бішоп був дядьком Арабелли.

Тому-то капітан і посміхнувся, дивлячись на пожовкле, одутле обличчя Бішопа з маленькими очицями, що вп’ялися в нього з неприхованою ворожістю.

— Щасливо повернутися додому, дорогий полковнику, — сказав він на прощання, і за його люб’язною посмішкою ніхто б не міг угадати того болю, що краяв його серце. — Вже вдруге ви робите мені послугу як заложник. Раджу вам не потрапляти до моїх рук втретє. Вам не щастить зі мною, полковнику, і ви вже, очевидно, самі переконалися в цьому.

Шкіпер Джеремі Піт, що стояв поруч із Бладом, похмуро стежив за від’їздом губернатора. Позад них юрмилися кремезні пірати з суворими загорілими обличчями, і тільки залізна воля їх капітана не дозволяла їм розчавити Бішопа, як блощицю. Ще в Порт-Ройялі вони дізналися від Піта про небезпеку, яка загрожувала Пітерові Бладу, і, незважаючи на те, що всі вони теж були раді розв’язатися з королівською службою, по суті нав’язаною їм, їх все ж обурили обставини, за яких ця розв’язка сталася. А тепер вони безмірно дивувалися із стриманості свого капітана, яку той виявляв у ставленні до цього негідника Бішопа. Губернатор кинув погляд навколо себе, і його очиці зустрілися із зловісними поглядами піратів. Інстинкт підказував Бішопу, що його життя в цю мить на волосинці, і досить одного необережного слова, щоб викликати вибух ненависті, від якого його вже не врятувала б ніяка сила. А тому він, не сказавши й слова, вклонився капітанові і, спотикаючись, поспішно спустився в шлюп.

Негри-гребці відштовхнулись від червоного корпусу «Арабелли», підняли вітрила і зігнулися над довгими веслами, сподіваючись дістатися в Порт-Ройял ще до смерку. А гладкий Бішоп, похнюплений, мовчки сидів на кормі, закусивши свої товсті губи. Злість і жадоба помсти охопили його з такою силою, що він забув і про свій страх, і про те, що тільки чудом урятувався від шибениці.