Огненний змій

Закутавшись у теплий кожух, Ганя весело біжить по дорозі на млин. В кишені у неї дзвенять гроші за хрест, якого вона заклала в шинкаря. Що не крок, вона грузне в глибокому снігу, а вітер ріже в лице і не пускає вперед. А час уже близький до півночі… Але дівчина не зважає на перешкоди, вона вже чує сердитий лопіт млинового колеса. Ще трохи, і вона зігріється в палких обіймах пана орендатора.

Ось його темна постать коло верби, він з нетерпінням чекає на дівчину. Ганя приспішує крок. Але даремно — в темряві очі її помилились, вона сприйняла за пана орендатора сухий стовбур. Рушає Ганя далі, вдивляючись в сутінь. Ось нарешті вийшов її коханий з млина їй назустріч, весь білий, у борошні. Але й цього разу довелось розчаруватися. Те, що вона сприйняла за орендатора, було тільки сніговим вихором, що знявся вгору. Серце дівчини розривається від нетерплячки, вона, мов дика кізка, біжить, перестрибує через перепони і ось уже опиняється коло млина. «Потоки з шумом крутяться і розсипають у всі сторони мільйони бризок. Ганя дивиться і не може відвести очей, так її здивувало те, що вона бачить: внизу у воді стоїть дивний кришталевий палац, його прозорі стіни виблискують всіма барвами веселки, розкішні сади з чудовими небаченими на землі плодами оточують його з усіх сторін різнобарвною стрічкою. Та, незважаючи на всю пишноту, віяло звідти безлюддям, мовби живої душі там ніколи й не було. Один лише пан орендатор у червоному жупані прогулюється собі по порожніх покоях, де все сяє казковою розкішшю, і, заклавши руки за спину, когось очікує з нетерпінням.

— Ага! Нарешті ти моя! Нарешті ти прийшла! — гукає він з диким реготом, помітивши дівчину.

І Ганя в нестямі метнулася в обійми пана орендатора.

З того вечора про Ганю на селі вже не було ані слуху ані духу. Щоправда, гомоніли, буцім-то вона втекла з паном-орендатором, але достеменно цього ніхто не знав. Лише Петро не зневірився що-небудь дізнатися про її загадкове зникнення і не припиняв своїх пошуків.

Уже сонце почало пригрівати сильніше, уже на призьбі грілися сиві діди зі своїми онуками. Білі поля рябіли то тут, то там чорними плямами, з веселим галасом котилися яругами каламутні потоки. Нарешті, як то в нас кажуть, щука розбила кригу хвостом і ріка ожила, заплюскотіла по закоцюрблих берегах, а в повітрі виразно запахло весною.

— Та се ж чи не наша Ганя! — зойкали жінки, обступивши труп потопельниці, який викинули примхливі хвилі на жовтий пісок. Здавалось, смерть ще не відважилася доторкнутися своєю руйнівною силою до цієї сплячої красуні.

— Сказав, що знайду… І знайшов, — проказав сумно Петро, дивлячись на покійницю. — Не послухала мене, Ганю… Казав я, що загубить тебе клятий орендатор… так воно й сталось… — І сльози скотилися з його щік.

Переклад з російської.

Микола Костомаров

(1817-1885)

Як прозаїк більше відомий своїми історичними повістями. Однак є в нього й історико-детективна повість «Жидотрепание в начале XVIII века» («Киевская старина», 1883) і фантастичні новели («Легенда о кровосмесителе», «Приключения по смерти», «Тайновидец», «Плач на могиле»). А його фантастична повість «Скотий бунт» лягла в основу однойменного роману Джорджа Оруелла, який повівся з нею досить безцеремонно, бо не цурався навіть текстуальних запозичень.

Оповідання «Дитяча могила» публікується за журналом «Современник» 1860, книга 3.

ДИТЯЧА МОГИЛА [11]

В селі Генделівці дуже багато різноманітних могил. Є місце, яке називають Камінням, де аж сорок дві могили стоять одна біля одної, а посередині одна дуже висока, вічно з голою вершиною, позбавлена трави від сонячної спеки. Інші розсипані по полях в різних напрямках. У могил є свої особливі назви, наприклад: Гостра, Чорна, Широка, Гудун-могила, Козарська могила. Одна така могила стоїть собі окремо на відстані півверсти і називається Дитячою. Вона не належить до надто високих, а проте не так легко зійти на неї. А свою назву дістала вона від жахливого злочину, що трапився в давні часи.