Огненний змій

Ще тільки на світ бралося, як Іван, прихопивши рублів п’ятнадцять, пішов на базар. Ніч була темна й холодна. Незабаром пройшов Іван село і зійшов на кладовище, що за селом, недалеко від великої дороги. Не знаю чого, а тільки щось йому стало сумно, а то найбільш тоді, як порівнявся з могилою своєї тітки. Він перехрестився і прискорив кроку. Та, як уже йшов по дорозі, то здалося йому, наче хтось за ним крадеться. Озирнувся назад… Аж — Господи твоя воля! — на кладовищі на однім хресті щось біліє, як сніг, та вихається, мов на колисці. Циганський піт пройняв Івана.

— От тепер же я пропав! — подумав він, хрестячись. — Треба тікати. Може, де попереду зустріну людей, котрі ідуть на базар.

Зиркнув назад, аж привидіння вже недалеко від нього та так прямісінько до нього і йде. Побіг Іван так, що й землі під собою не чує. А мертвець за ним гониться. Іван зобачив збоку дерево й кинувся до нього. То була стара верба, розбита громом, уся середина була в неї пуста. Він у ту вербу заховався, присів і очі заплющив, щоб не бачити мертвеця. Одначе не витримав і таки визирнув. Вже мертвець не більш як кроків десять від Івана. Усе ближче… ближче… «Ти тут!» — крикнув він так голосно, що, може, верстов за десять було чутно…

Щойно засвітилося в хаті у Прокопенка, як щось під вікном як не зарегоче: «Ха! ха! ха!» — та так страшно, що староста і його жінка аж побіліли. А затим у відчинену кватирку просунулася синя-пресиня рука і киває якраз на піл, де лежала, укрившись постілкою, Оксеня. Ні живі ні мертві були старі, як уздріли синю руку. «Кукуріку!» — заспівав півень, і де тобі ділась тая рука.

— Добре, що наша Оксеня ще спить, а то б і вона злякалась, — проказала, хрестячись, мати.

— Нехай собі спить з Богом, — мовив батько.

От розсвінуло, стара затопила хату, а Оксеня все спить.

— Збуди Оксеню, — сказала мати і вийшла до хліва. Охрім став будити свою дочку та якось і приторкнувся

до її руки. «Чого се у неї такі холодні руки?» — подумав собі, а як розкрив, то побачив, що у неї все тіло холодне. Тоді припав до її грудей — а вона й не дише.

— Ой, Боже ж мій! — закричав Охрім так розпучливо, що його почула жінка на дворі.

— Що тут таке? — сполохалася вона.

— Ой лишенько ж нам! Глянь, жінко, на Оксеню — вона вмерла!

Оксенина мати не тямила, що робить.

— А Боже ж мій! — гірко заплакала вона. — Моя донечко, моя голубочко! Ти ж збиралася на весілля, а тепер ляжеш у сиру землю!

— Здрастуйте! — сказав, убігши в хату, Чечилів парубок, а далі бачить, що тут плачуть та й став, як укопаний. Ще вчора він бачив, як ішла Оксеня за водою, а тут лежить уже мертва. Тут йому розказали все, як було, і що хтось у їхнє вікно просував синю руку.

— Що за диковина? — здивувався парубок. — А там за селом, недалеко від гостинця, знайшли розірваного чоловіка. Там саме неподалік ночували чумаки, і вони говорили, що чули, як спершу хтось крикнув: «Ти тут!», а далі хтось несамовито так заверещав, наче його давили. Наші хлопці дивились на мертвого і говорили, що якраз як син Настенка — та не знаю.

— Син Настенка! — зойкнули в один голос старі і залилися гіркими сльозами, бо надіялися мати його своїм зятем, а тепер і він і їхня дочка на тім світі.

— Піду тепер до Настенка, — сказав парубок, — спитати, чи в господі його син.

Щойно він устиг зайти в хату до Настенків і розказати про все, як за дверима почулося: «Відчиніть!» Мати Іванова відчинила, а там… Пресвята Богородице! Два десятника держали на руках куски розірваного Іванового тіла. Вони внесли його в хату і положили на стіл. Бездиханні упали па землю батько й мати, як уздріли, що се їх син. Тут позбігалися сусіди, почали біля них панькаться, і їм стало лучче. Опісля, поплакавши, мати з другими жінками стали обмивать і убирать свого сина, а батько позвав чоловіка та став з ним труну робити.

На третій день поховали Івана й Оксеню в одній ямі, проклинаючи відьму. А скільки було народу на похоронах! Дак і Боже упаси! Зійшлися, бачся, із усього села, бо усякому в диковину була така смерть і усяк подумав собі: «Нехай наградить їх за се Біг милосердний і пошле на тім світі Царство Небесне! Коли тут їх розлучила зла недоля, дак нехай вони там ізійдуться укупі й будуть радуваться!»

III

— Чи бач, жінко? — питав, дивлячись у квартиру, Іванів батько. — Скільки йде пребагато людей! Чи не ховать кого? Дак ні ж бо: труни не видно, і у церкві не дзвонять, А піду спитаюсь у людей, що се означає.

А чого ж то справді зібралося стільки народу, і куди він іде?.. Мало не зо всього села зійшлися люди, старі й молоді, щоб подивиться, як будуть пробивати прокляту відюгу. От відкопали, розкрили домовину — на відьмі була порвана вся одежа, і вона лежить не догори, а ниць. Тут уже всі здогадалися, що се неодмінно вона згубила зі світу Івана й Оксеню. Коли ж її перевернули, то побачили на її морді кров.