Огненний змій

— Добре, моя комашко. Слухай! Батько твоєї покійної баби, а мій тесть був у свій час козак між козаками. Вдома всі до нього ходили судитися й просити поради, як до попа, бо голова була розумна; а на війні завсіди був попереду тих голінників, що не глядять валки, а тільки вгледять турка або татарву, та так і вриваються між них, хоч би яка там була сила. Правда, що й користь вони завжди дістають велику; та й діло ж їх не дуже легке: хіба легко врубатися якій-небудь жмені одчайдушних голів у ціле військо вороже і, схопивши здобич, вернутися знов назад? Як би там не було, тільки твій прадід не хотів знати ні про яку небезпеку; і коли б не знайшлось йому товаришів, він сам ладен би лізти на турецькі шаблі. Всі вже знали, що за козак Степан Журба, і сам полковник не раз набивався до нього з чинами: хотів його зробити то осавулом, то старшиною, а раз обіцяв йому самого сотника; то що? Не хоче! Такий молодець удався — «Навіщо, каже, мені ваші чини? Як буду я сотником, то мені треба раз у раз триматись при обозі, та тільки й гляди, куди пошлють мене; а тепер я вільний, як вітер на полі: набрав собі охотників — гайда куди очі! А перекришать їх, я й за те не відповідаю: вільно ж було йти за мною, вони ж не діти, користь же я дістаю від свого промислу таку, що хай похвалиться будь-який сотник». І правду казав: розповідали, хто був при тому, що хоч оточить його ворог, хоч стріляють його, а він усе таки вискочить з їх натовпу, хоч увесь поранений, і не з порожніми руками; завжди, бувало, винесе чи збрую всю в золоті та в сріблі, чи повні тороки кармазинів таких, що й ціни їм нема. Ну, бачивши, що твого прадіда ніяка сила не подужує, а його кінь, коли розгуляється бій, завжди, як чорт, так і скаче на гармати, всі так і думали, що Степан Журба повинен бути якийсь характерник. А він був такий самий християнин, як і всякий добрий чоловік; тільки в нього була така шабля, що з нею він не боявся смерти. Та шабля дісталась йому чудним випадком. їхав він полем виглядати ворога; проїжджаючи краєм глибокого байраку, раптом чує, що в байраку немов хто стогне. Ось він зліз з коня й спустився вниз. Дивиться — лежить козак, сивий-сивий, як молоко, порубаний, ввесь пострелений, а біля нього мертвий кінь. Побачивши твого прадіда, козак підвів голову й каже йому: «Слухай, чоловіче добрий, коли в тобі душа християнська, то зроби ти мені останню ласку, винеси ти мене з цього байраку, поховай у чистому полі й постав наді мною хреста, хоч із хворостини: хай-таки я буду похований, як християнин! А я тобі подарую за те подарунок знаменитий. Ось шабля; вона дорога не золотою ручкою й камінням самоцвітним, а тим, що хто з нею йде в бій, той не боїться смерти, поки сім куль не прострелить його; запам’ятай ти це собі. Перехрести мене та й прощай». Ось прадід твій виніс з байраку, вирив шаблею яму, поховав його, прочитав якоїсь молитви, з козацького списа зробив хреста, увіткнув його гострим у землю, і білу хустку повісив на хресті, щоб знали православні люди, що там лежить козак; потім узяв подаровану шаблю й поїхав. Але коли повернувся до обозу й став показувати товаришам подарунок, то всі, хто брав цю шаблю, дивувались з неї й не могли дійти, що це за шабля: такої нікому не випадало бачити. Адже за старих часів бували такі знавці, що покажи йому клинок, так він тобі, не читаючи ніякого напису, розповість, що це за клинок, із якої землі, і як давно викуваний. А тут уже скільки охотників до незвичайної зброї приходило до твого прадіда, — сходились сотники й осавули полкові, — ні, ніхто не прочитав слів, що ними вона списана, й не сказав який нарід носить такі шаблі. І з цією шаблею воював твій прадід яких-небудь років двадцять; а тоді ж було так: що рік то й війна; нарешті вищербилась вона так, що, виїжджаючи останнього разу на війну, залишив її вдома. Покійна теща, правда, таки й вмовляла його, щоб він її не залишав, та прадід твій не такий був козак, щоб баби слухався. «Навіщо вона тепер мені годиться? Хіба я стану пиляти нею ворога?» Сказав і поїхав з другою шаблею. Прийшли на місце бою. Прадід твій, хоч і не мав уже при собі чудесної шаблі, але все-таки не втримався, щоб не покуштувати першому ворожої крови; зібрав охотників, вишикував їх як слід кутком, скрикнув, гигикнув і врізався в саму середину турецькою війська. Довго не було його ватаги назад, чути було тільки крик та стрілянину серед ворожого стану; нарешті передні лави заколихались, розійшлися і прадід твій вилетів на довгогривому своєму коневі з п’ятою тільки частиною своїх товаришів. Не встигли наші закричати й заплескати в долоні, як звідки не візьмись з ворожого стану куля — хап його просто в голову! Він захитався, упав уперед і обхопив руками коневу шию, і кінь приніс його мертвого до козацького обозу. А теща-небіжчиця в цей самий час з дочками своїми шила йому вдома сорочки, бо, звичайно, все убрання, що брав він з собою в похід, передере й по-кровавить, бувало, так, що страшно й у руки взяти. Враз щось гримнуло позаду її об піл; дивиться — чоловікова шабля. Ну, тут вже всі й догадались, що це значить..