Олександр Довженко

Ще в 1945 році Майстер записав у «Щоденнику»: «Я вмру в Москві, так і не побачивши України. Перед смертю я попрошу Сталіна, аби перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю у Києві десь над Дніпром на горі. Пошли, доле, щастя людям на поруйнованій, скривавленій землі!». Однак поховали його в Москві, на Новодівичому кладовищі. На звернення Юлії Іполитівни до українського уряду ніхто не відгукнувся, на похорон великого режисера ніхто з верхівки української Спілки письменників не приїхав. Але ж прийшли Іван Козловський, Марк Бернес[63], Сергій Герасимов, Костянтин Симонов[64], Юрій Тимошенко[65]…

Олесь Гончар так оцінював творчий доробок митця: «Ясно лише, що зреалізував себе Довженко далеко не повністю. І не так, як хотів би… Все життя він змушений був відкуповуватись від режиму. За геніальну «Звенигору» мав платити антиукраїнським «Арсеналом», за мудру «Землю» – силуваним «Щорсом», за бунт «України в огні» – казенним «Мічуріним» <…> Справді, яка трагедія художника!» Що залишив нам Олександр Петрович? Як писав Іван Кошелівець[66]: «Довженко належить до обраних, життя яких у творчості триває й посмертно». Режисер Довженко поставив 12 художніх і документальних фільмів («Сумка дипкур’єра», «Звенигора», «Арсенал», «Земля», «Іван», «Аероград», «Щорс», «Мічурін»; «Визволення», «Радянська Буковина», «Битва за нашу Радянську Україну», «Перемога на Правобережній Україні»); письменник Довженко написав 15 кіносценаріїв та п’єс, 20 оповідань та автобіографічну повість. Але як прозаїк він написав так мало з того, що задумав! Тільки в щоденникових записах 1949 року знаходимо понад п’ятдесят літературних задумів, серед яких – історична хроніка про київського князя Святослава, твори про Вітчизняну війну і сучасність, епічний роман «Золоті ворота»… Усе частіше майстер приходив до думки, що взагалі він займатиметься тільки літературною діяльністю. У хвилини тяжких роздумів занотовує до «Щоденника»: «Основна мета мого життя не кінематографія. У мене уже немає фізичних сил для неї». Однак у ньому живе і художник-режисер, і він не розлучається зі своєю заповітною мрією: «Хоч і повечорів мій день, але я вірю, що два кращі мої фільми десь іще попереду і я можу ще приносити радість народу». Максим Рильський зауважував, що Довженко «все життя поєднував у собі і художника-образотворця, і письменника, і кінорежисера, і мислителя та громадського діяча. Правда полягає в тому, що творчу спадщину Довженка треба брати у всій її чудовій сукупності».

Роман Корогодський[67] так схарактеризував світле начало творчості Олександра Довженка: «Масштаби довженківського мислення були безмежні. Але був один центр, навколо якого оберталися всі створені Довженком образи й картини. Це – боротьба людини за гармонійне, прекрасне, розумне, одухотворене життя, боротьба людини за щастя людства. Це – наскрізна ідея всієї творчості Довженка».

Дивитися сьогодні фільми Олександра Довженка важко, бо неймовірні технічні досягнення сьогодення затьмарюють німий чорно-білий шедевр. Тим більше що всі вперше винайдені й започатковані прийоми митця вже давно «розтягли» його учні та послідовники і, що найголовніше, нам усім давно знайомі. На жаль, знайомі не з оригіналу. А от літературні твори Олександра Петровича і сьогодні вражають силою, лаконізмом, правдивістю й талантом автора. Свого часу Довженко помилявся, скромно відмовляючись від характеристики «геній»: час розставив усе по своїх місцях. І Олександр Довженко зайняв почесне місце генія українського народу, людини, яка любила в усьому красу й гармонію, яка намагалася творити вічне й величне там, де важко було навіть просто виживати. Тому насолоджуймося яскравою й неповторною творчістю митця й не забуваймо Довженкове: «Життя прекрасне, інакше люде давно би вже зневірилися в ньому»!