Олесь Бердник

Прийдіть, святі, філософи і діти,

Хай загримить склепіння вікове,

Молитва дивна попливе над Світом

І Дух Любові знову оживе.

Погляд Горіора темнів, наливався глибиною Безмірності. Променисто-блакитне тіло завмерло, почало танути, обнімаючи кручі Вітаполіса, простори Небесного Дніпра, зоряну Оселю, позавимірні сфери; Гледіс з острахом відчувала, як його сутність переростала всі мислимі масштаби Буття, ширяючи в таких безоднях, звідки навіть Духу тяжко вертатися. Та, як завжди, вона знала, що так треба, що від його польотів та її мудрого чекання залежить доля Світів і міріадів живих Істот.

***

Свідомість Григора кружляла в смерчі таємничого часового урагану. Здавалося, що розум складався з тисяч і тисяч мерехтливих елементів, як фасеточне око метелика або іншої комахи. І кожен кристалик сприйняття реальності бачив свій окремий потік подій. Дух жадав об’єднати всі ці струмки в спільне річище, бо психічна роздробленість, розчахнутість спричиняла терзання, біль, томління душі. Свідомість хотіла знати — хто ж вона насправді? Григір Бова, химерний криміналіст сімдесятих років двадцятого століття, народжений в Україні на планеті Земля; чи космослідчий таємничої сфери Ара з міфічним ім’ям Меркурій? А може, вірний побратим славетного запорозького характерника і гетьмана Байди-Вишневецького? Як його звали тоді? Вогневик… Дивне магічне ім’я… А ось він скаче на коні поруч з легендарним Спартаком… Йому чотирнадцять років, захоплений римськими легіонерами в Македонії, повсталі гладіатори визволили його з рабства, і він готовий вмерти за свого вождя — могутнього блакитноокого велетня. А ось він іде заболоченою стежиною поміж вікових дерев, під ногами хлюпає вода, в руці спис, на плечі накинута шкура ведмедя. Григір спостерігає за своїми ногами: вони м’язисті, волохаті, невтомні. І такі ж супутники вождя — сильні, кремезні, звіроподібні воїни, готові кожної миті до сутички, бою і смерті, коли цього вимагатиме доля рідного племені. Як його звати? Гур… Гур його ім’я. Навіть супротивники промовляють ці звуки з пошаною і острахом. А ось Григір летить верхи на велетенському птахові. Внизу пропливають буйні краєвиди — предковічні ліси, прозорі озера, ріки, гори. Це вже, мабуть, чистий сон, марення. Такого не може бути — політ на спині титанічного лелеки. Птах розумний, він повертає до вершника голову, ніби питаючи поради. Дивно, але в Григора відчуття цілковитої реальності. Та не в Григора, а в Ріяма. Його називають Ріям. Він син і спадкоємець Володаря… кого, кого? Тане ім’я, розпливається, ніби ранковий туман під сонцем.

З безодні з’являються магнетичні чорні очі Арімана, пронизують душу, потрясають свідомість. Чути іронічний сміх.

— Ну що, Меркурію? Хто з нас володіє нитями причинності? Я чи Корсар? Ви, наївні Космократори, вважали, що можна легковажно міняти імператив Закону, ніби роль у спектаклі. Емоції доречні при інтимних обіймах. Ти раніше добре знав про це, мій колишній детективе! Куди ж поділася твоя знаменита мудрість? Хто ти тепер? Лялька в руках деспотичного суспільства, яке не знає пощади. Ви самі допомогли мені, заплутавшись у часовій павутині. Я вже, признатися, почав хвилюватися, бо магніт Єдності вів усіх Космократорів докупи. Але тепер — моя перемога.

— Ще не осінь, Арімане! — Понуро відповідає Григір. — Зерна проростають, хто гарантує, який врожай виросте на історичному полі?

— Я господар земної ниви, — гордовито каже Аріман. — Ваші сподівання на Корсара марні. Хто він для Землі? Легенда, примара. Хто йде за ним? Як його ім’я? Десь його називають Буддою, десь Кетцалькоатлем, десь Озірісом, десь Христом, а то й Люцифером! Ха-ха-ха! Він розчахнутий, розмазаний у ноосфері Світу, ніби відбиток сонця на схвильованій воді. Спробуй заспокоїти море, щоб уздріти цільний образ Світила. Зможеш?

— Ми прагнемо цього! — Вперто заперечив Григір, борсаючись в обіймах сну. — Він уже знайшов нас і захистив від тебе!

— Хороший захист! — засміявся Аріман. — Потрапити в чужу епоху без жодної можливості вибратися?! Корсар безсилий допомогти. Повір мені — я знаю. Він сам розгублений. Тут лише я можу зарадити…

— Як? — Скептично запитав Григір. — Відмовитися від місії Космократорів?

— Яка місія? — Зневажливо підхопив Аріман, — Меркурію! Ти ж добре знаєш ноосферний потік історії Землі. Де той композитор, що витворить гармонійну симфонію з кривавого шмаття, з огризків забобонів, вірувань, містифікацій, надій, зрад, братовбивства, кармінних лабіринтів різних релігій, епох та народів? Ось тільки що ти борсався у павутині власних втілень… Що спільного між ними, як ти нанижеш намистини розмаїтих ілюзорних життів на спільну гірлянду? Хто з вас буде ведучим у цьому хаотичному зборищі? Навіть втілені Космократори геть забувають свої минулі стежки, а що ж говорити про звичайних людей, душа яких ще живе у сутінках архейської ери?

— І ти вважаєш, що володієш можливостями допомогти нам у вирішенні цього завдання?