Останнi орли

— Як же не нарiкати? — захвилювався Залiзняк, i в його голосi почувся страшний бiль. — Та ми ж залили своєю кров'ю весь край i одбилися-таки — визволилися з лядської неволi, щоб приєднатися до своїх братiв, стати пiд високу руку Москви, а нас вiддали ляхам на згубу? Що ж нам зостається чинити, як не рiзатися до останньої голови з ворогом? Вельможний пан дивується, що пiвстолiття точиться рiзанина! Iнакше й бути не може! Не признаємо ми над собою панами ляхiв! Майте на увазi, вельможний пане, що гайдамачить i шляхта.

— Ну, ну? — усмiхнувся обозний.

- Їй-богу! Навiть чи не бiльше вона, анiж простий, пiд'яремний люд! Збере шляхтич команду, попереодягаються всi, як наш брат, та й розбiйничають, чинять наїзди на села iнших панiв i на їхнi замки: рiжуть, палять i грабують не згiрше найзапеклiших гайдамакiв!

— Воiстину так, — пiдтвердив Мельхiседек, — а насильства унiатiв… Ех, i язик прилипне до гортанi!

— Чутки йдуть, святий отче, чував, — погодився обозний. — Тiльки ось i губернатор, його превосходительна милость, в сих рiзких словах деяке перебiльшення вбачає!

— Нi, мiй таточку! Це все правда, що пан полковник мовить, чиста правда! — зашарiлась панна Дарина. — Я чула од багатьох, ще в Переяславi. Пам'ятаєте, посол був, — загорiлась вона ще дужче вiд хвилювання, — та й тут, на хуторi… i калiки, i народ — всi в один голос… Хiба можна, таточку мiй, не вiрити?

— О велелюбна панно! — заговорив Мельхiседек зворушеним голосом. — Хай осiнить твоє серце благодать божа i хай захистить тебе вiд напастей десниця його! Ось погляньте, превелебнi й премилостивi панове, на сього мученика, отця iєрея. Оскаженiлi унiати вдерлися в храм православний, пограбували, осквернили його, а сьому служителевi олтаря вирвали бороду, висвердлили праве око свердлом i вiдрiзали язика… Невже вам, маловiрнi, не досить цього свiдчення?

Усi з жахом подивилися на священика. Його жалюгiдний хворобливий вигляд збуджував i ранiше в них спiвчуття, а мовчання пояснювалося затурканiстю й нiяковiстю, але тепер, при словах отця Мельхiседека, жах охопив усiх присутнiх, а коли нещасний мученик, вiдкривши рота, видав жалiсний звук, то жах перейшов у страшне обурення.

— Боже сил! — вигукнув отець iгумен. — Пощо убо iспитуєш народ твiй? Панна затулила обличчя руками й заплакала…

— О, це жахливо, — прошепотiв обозний, опустивши очi.

— Прокляття! — скрикнув Залiзняк, з грюкотом вiдсунувши стiльця; але, схаменувшись, зараз же стримав себе. — Даруйте менi, ясновелебнi святi отцi, мою запальнiсть. Нелюдськi муки, яких завдали цьому нещасному знавiснiлi кати, крають моє серце… Душа бентежиться, й скорбота мене гризе, а наша кривда затуманює розум! Хiба можна сидiти спокiйно в куренi, склавши руки? Адже й туди долiтають зойки матерiв, сестер, крики дiтей i стогони вмираючих! Та треба ж вирвати з грудей серце й покласти замiсть нього камiнь, щоб не кинутись на катiв! Треба повиривати очi, щоб не дивитися, як їх виверчують у пастирiв наших! Ох, отцi святi, молiльники за нас перед господом! Простiть менi хули мої у цьому мiсцi святому, але горить в менi все, i я не можу бути спокiйним.,

— Сину мiй! — пiдвищив голос Мельхiседек. — В тобi волає любов до України та жаль до принижених i зневажених, i от вона, ця любов, запалила гнiв у твоєму серцi. Але глаголю тобi, гнiв цей шляхетний i означає велич духу: хай же зiйде на тебе ласка господня!

— I Христос вигнав вервiєм осквернителiв храму, — лагiдно додав iгумен.

Залiзняк устав i пiдiйшов пiд благословення обох iгуменiв.

Обозний почував себе трохи нiяково, його дочка, осушивши мимовiльнi сльози, тепер дивилася захоплено на Залiзняка, i в її темних, бездонних очах загорялося бентежне полум'я.

— Чого ж, пане, — спитала вона в Залiзняка, — ви мовчите й не допоможете в бiдi братам своїм, коли до вас долинають їхнi стогони?

— Чого, люба, вельможна панно? Та того, що боронять нам. Накази йдуть все суворiшi й суворiшi… Ех, коли б нам розв'язали руки! Ми б — нiбито од себе, свавiльно…

Мельхiседек з захватом стежив за кожним словом завзятого лицаря, що збуджував у нього новi думки.

— Справдi, iншого й викруту немає! Нужда напосiлася на козака, загризла його до смертi. Найкращi лицарi, цвiт Запорожжя, не витримують уже, тiкають до чорногорцiв, до волохiв, а то кидають шаблюки й мiняють їх на чотки…

— Старi вже, — зауважив iгумен печорський.

— Ех, коли б старi, то було б i по закону, i за звичаєм — на горе, йдуть юнаки, якi щойно досягли слави… Ось i в вашої ясновелебностi перебуває в ченцях Найда, наш славний запорожець…

— Юнак i в ченцях? З якої причини? — здивувався Мельхiседек.

— Не знаю, а тiльки шкода: така втрата! — зiтхнув Залiзняк.

— Найда… Найда, — щось не пригадаю, — згадував уголос iгумен.

— Може, вiн, святий отче, iнакше назвався тут, — отой, що свiчкарем у головному храмi.

— А-а! Ось хто! — розвiв руками iгумен. — Тiльки здається менi, вiн ще не посвячений остаточно… А втiм, треба довiдатись.

— Ех, коли б, пане полковнику, у всiх запорожцiв було твоє серце й твоя душа! — запальне мовив Мельхiседек.

— Аби тiльки нам дозволили… — почав був Залiзняк.