Останнi орли

Мов зачарований, стояв Найда коло вiкна… I радiсть, i передчуття чогось надзвичайного сповнювали його серце; вiн вiдчував, як за спиною в нього виростали могутнi крила, готовi понести його з цього тихого пристановища в самий вир житейського моря…

Навколо все було тихо… все спочивало ще в солодких обiймах вранiшнього сну…

Нараз повiльний удар дзвона сколихнув iще сонне повiтря, й гудiння його попливло далеко-далеко в далину, через синi гранi лiсiв…

Найда стрепенувся, побожно перехрестився й пiдiйшов до свого ложа, щоб узяти патерицю i чотки й пiти до церкви.

Сповнений тривожних мрiй, вiн простяг руку i з диким криком вiдсахнувся…

На ложi його, замiсть патерицi й чоток, лежали спис i довга низка куль…

XIII

Пiсля розмови з Залiзняком Петро не став баритися жодної хвилини; вiн одразу розшукав на монастирському подвiр'ї диякона й вирушив з ним у дорогу. Шлях був йому добре знайомий, тож другого дня вранцi вони прибули в Малу Лисянку без будь-яких пригод. У дорозi в Петровому серцi кiлька разiв з'являлося бажання — перш нiж вирушити в Малу Лисянку, заїхати в мiстечко й розвiдати, чи є там Гершко й Сара? На поворотi, де дорога розходилася в мiстечко i в село, це бажання стало особливо сильним, але свiдомiсть небезпеки, яка щохвилини загрожувала його рiдним, усьому селу, взяла гору над егоїстичними прагненнями, i Петро рiшуче повернув коня на Малу Лисянку.

Небагато часу минуло, як вiн виїхав з рiдного села, а над його головою прокотилося стiльки приголомшуючих подiй, що здавалося, нiби вiдтодi, коли вiн жив у Лисянцi, минула цiла вiчнiсть.

При в'їздi в село Петро за звичкою глянув праворуч i побачив спустiлу корчму, з вiдчиненими вiкнами й дверима i розкиданим по всьому двору мотлохом. Це видовище викликало в Петровому серцi пекучий бiль i нагадало йому ту страшну нiч, коли вiн проводив Сару назад до корчми, коли вiн присягався не залишати її до скону.

Хiба не сам вiн одвiв її на заклання? А як вона боялася, як знемагала її душа! Йому пригадалися останнi слова Сари, її шаленi пестощi, її клятви… i серце його стислося вiд невимовної туги…

"Що з нею? Чи вона ще жива, чи вже в усьому широкому свiтi не знайде вiн своєї коханої голубки, не побачить її очей, не почує її голосу?.."

Сповнений гнiтючих передчуттiв, Петро в'їхав з дияконом у село; вигляд села ще бiльше посилив його побоювання: скрiзь було безлюдно й тихо, тiльки де-не-де порпалися в пилюцi дiтлахи, а з дорослих нiкого не зустрiли.

З душевним хвилюванням пiд'їхав Петро до батькiвської хати… Та в дворi усе було гаразд, тiльки теж безлюдно. Собаки, що мирно дрiмали на осоннi, голосно загавкали й кинулися до вершникiв, але, побачивши Петра, заспокоїлись i з радiсним скавучанням застрибали навколо молодого господаря, намагаючись лизнути йому руку.

Петро скочив з коня й пiшов був вiдчиняти ворота, коли почув ззаду дзвiнкий дiвочий голос:

— Петре, ти?!

Парубок обернувся i побачив Прiсю, яка поспiшала йому назустрiч.

— Я, я, голубко! — вiдповiв вiн, нiжно обiймаючи сестру.

— Господи! Ми вже думали, що тебе й живого немає! Ой Петре! Голубчику, як страшно! Що робиться навколо… Хвалити бога, хоч ти вернувся!

Дiвчина витерла рукавом сльози, що виступили на очах, i ще раз мiцно поцiлувала Петра, не випускаючи його руки з своєї, та, помiтивши незнайомого вершника за ворiтьми, знiяковiла й вiдiйшла од брата.

— Це мiй товариш, — мовив Петро, кивнувши головою в бiк диякона. — А де ж панотець, де батько? Де всi?

— У церквi… сьогоднi недiля… та й батюшка хотiв сказати всiм останнє слово.

— У церквi! Ох ти господи, а ми за цими клопотами й недiлю святу забули! — обiзвалися разом диякон i Петро.

— Ну, — додав диякон, звертаючись до парубка, — ти попорай мого коня, а я не буду баритися, пiду просто на цвинтар!

Диякон скочив з коня, передав повiд Петровi, а сам пiшов до церкви. Парубок узяв коней, завiв у двiр i хотiв уже розсiдлати їх, але Прiся притримала його за руку.

— Зачекай… нехай охолонуть… Скажи менi, чи дiзнався тя гяl^ — нeбyдь про Сару?

— Нiчого!

— Але де ж вона, що з нею?..

— Я знаю стiльки ж, скiльки й ти!

— Але ж ти їздив розвiдати, вистежити!

— I розвiдав тiльки те, що вони приїхали до Турової, а куди подiлися потiм — не знаю. Там уже дорога розходиться: одна йде бозна-куди, на пiвдень, а друга напрямки повертає назад до Великої Лисянки. Я й поспiшав оце сюди як тiльки мiг — хочу податися до замку, чи не повернувся жид до мiстечка кружним шляхом?..

— Нi, — тихо мовила Прiся й сумно похнюпилась, — їх там немає, нашi дiзнавалися вже не раз…

— Немає? — скрикнув Петро i в розпачi схопився за голову. — Куди ж вiн подiвся?.. Де її тепер шукати? Куди податися?

"Загинула… загинула!.."

Парубок сiв на колоду, що лежала посеред двору, i затулив обличчя руками. Прiся сiла поруч з ним; у глибоких, печальних очах дiвчини бринiли сльози; вона мовчки тримала братову руку, не знаючи, як утiшити його.

Кiлька хвилин вони сидiли нерухомо, пригнiченi страшним горем; нарештi Петро пiдвiв голову й заговорив знову, глухо, уривчасто, немов розмiрковуючи сам iз собою: