Останнi орли

— Не утруднюй себе й сестри, вельможна панно, — поспiшила загладити розгубленiсть черницi одна з селянок, — ми самi вiдмовились. Вiддирати од ран ганчiр'я — це така мука, що краще зробити це завтра. А тепер у нас одне бажання — вiдпочити; ниють костi, а вiд утоми й руки не пiдiймаються.

— Все-таки лiпше, — порадила Дарина, — перев'язати рани зараз, нiж лишати до ранку, а то ще прикинеться огневиця й вони запаляться… Але селянки жалiбно застогнали.

— Змилуйтеся, панно, ми люди простi… хлопи… на хлопськiй шкурi й так загоїться, присохне, як на собацi…

Дiвчину прикро вразили цi грубi й презирливi слова селянок про самих себе, а особливо оте "хлопи".

— Нащо ж ви називаєте себе пiдлим лядським прiзвиськом? — обурилася вона. — Ви такi ж люди, як i вони; це пани, захопивши наш край, перетворили вiльних людей на своїх рабiв.

Одна з селянок, та, що голоснiше стогнала, притихла й обпекла Дарину лютим поглядом з-пiд насунутої хустки, а друга, навпаки, збуджено пiдхопила її слова:

— Ох, так, так! Клятi, каторжнi ляхи i вiра їхня клята… Щоб їм добра не було! Щоб вони щезли навiки! Це вони, клятi, прозвали нас хлопами й бидлом… Це вони завзялися усiх нас винищити: ой, коли ж до нас прибуде допомога вiд московської царицi, коли вона перевiшає всiх ляхiв? Ми чули, що вiйська її вже тут, пiд лiсом!

Кволий голос жiнки раптом змiцнiв i лунав тепер сильно й твердо. Це здивувало дiвчину.

— Нi, вiйська iмператрицi поки що пiд Києвом, — зауважила вона, — i цариця пошле їх тiльки тодi, коли сейм вiдмовить їй у всiх її клопотаннях. Та селянка, яка було притихла, закашлялась i знов почала стогнати.

— Ну, сестро Євлалiє, - спроквола мовила Дарина, пильнiше придивляючись до жiнок, що сидiли на лавi, — якщо бiдолашнi мученицi так стомилися, то треба їм якомога швидше приготувати постiль… Трьом у цiй келiї тiсно… Нехай хтось iде до мене.

— Спасибi, милостива панно, — вiдказала та, котра щойно стогнала, й перезирну-лася з своєю товаришкою, — ми не гiднi такої честi… Турбувати ясновельможну… Можливо, посланницю царицi… Задля пiдлого люду…

— Що за дурницi! — обурилась Дарина. — Я не царська посланниця, а руський люд не пiдлий… Щось ви занадто вже себе принижуєте.

— То я збiгаю до сестри Веронiки за коберцем, — перебила дiвчину Євла-лiя i, не дочекавшись вiдповiдi, швидко вислизнула з келiї.

Дарина мовчки провела її очима, а потiм почала приглядатися до втiкачок; та вони сидiли похнюпившись, а свiтло лампади було надто тьмяне. У серцi дiвчини заворушилась якась невиразна пiдозра.

— Де ваш хутiр? — спитала вона.

— Там, далеко… Бiля Мотронина… — вiдповiла селянка, що лаяла ляхiв, а друга почала знову стогнати.

— Бiля Мотронина? А що там чувати? — пожвавiшала Дарина.

— Чули, що гайдамакiв перебили, тамтешнього iгумена схопили, а монастир пристав на унiю…

— Не вiрю! Не такi нинi гайдамаки! А про монастир — брехня, мерзенна брехня! — вигукнула обурена панна. — Поки й свiт стоїть, руськi не зрадять своєї вiри! Розбiйники ляхи можуть вирiзати благочестивих, спалити храми, та немає в свiтi сили, яка б змусила нас зрадити свiй народ i перевернутися на пiдлих латинян.

Обидвi жiнки, що, згорбившись, сидiли на лавi, вiд останнiх слiв Дарини пересмикнули плечима й схопилися з мiсця. Почувся шепiт, i дiвчина вловила в ньому щось дуже схоже на "пся крев". Та через мить жiнки знову впали в апатiю.

— Що з вами? — пiдозрiливе спитала Дарина.

— Ох, морозить i трусить… Зовсiм погано! — застогнала одна з селянок. — Чи не огневиця, бува?

— Не гнiвайся на нас, ясна панно, — додала, стогнучи, друга. — За що купили, за те й продаємо… Люди брешуть, то й ми брешемо… А звiсно, руський люд благочестивий, не те що католики… Та я б сам… — тут селянка, наче подавшись, закашлялась.

Дарина встала. В цю мить до келiї ввiйшли сестри Євлалiя i Веронiка з ковдрами й подушками в руках.

— Я до себе вiзьму одну хвору, — промовила Веронiка.

— От i добре, — всмiхнулася Дарина й вийшла з келiї.

Нiчна прохолода, напоєна тонкими пахощами й вологою, остудила її розпашiле обличчя й дала полегкiсть грудям. Дiвчина зупинилася, щоб надихатись живлющим повiтрям i обмiркувати, що дiяти далi. Цi втiкачки своєю поведiнкою i розмовами одразу збудили в неї пiдозру, а тепер ця пiдозра перейшла в упевненiсть, що вони зовсiм не селянки, а тiльки прикидаються й брешуть, i що навiть, можливо, вони й не жiнки… А коли так, то це — вороги!

В цю мить хтось виглянув крадькома з келiї i вiдразу ж зник. Гаятись далi було годi, й Дарина швидко пiшла до матерi iгуменi, щоб повiдомити її про небезпеку й вжити завчасу якихось заходiв.

Стара була ще на молитвi. Коли дiвчина сказала їй про свої пiдозри, вона жахнулась. Негайно розбудили матiр економку i матiр казначею. На короткiй радi вирiшили негайно розвести селянок по iнших келiях, приставити до них сторожу, попередити воротаря й послати його сина в сусiднiй виселок, щоб звiдти ще вночi прибула допомога.

Спершу пiшли до Євлалiї… Та як же всi здивувалися, коли, вiдчинивши дверi, побачили, що келiя порожня; мати економка кинулась в сусiдню келiю до Веронiки, але й там не було нiкого…