Останнi орли

Усi мiцно обнялися й почали виходити з келiї.

Залiзняк пiшов слiдом за Антонiєм.

Вийшовши в коридор, що вiв од келiї отця iгумена на ганок, вони повернули праворуч i вступили в маленьку келiйку. Тут мiстилася аптечка Мельхiседека, а також зберiгалися в потаємних скриньках усi монастирськi папери.

Келiйку тьмяно освiтлювала, ледь блимаючи бiля образiв, невелика лампада. Антонiй старанно зачинив за собою дверi; потiм, пiдiйшовши до однiєї iз стiн, вiдчинив потаємну шафочку й дiстав звiдти товстий згорток паперу, перев'язаний золотим шнурком.

— Що це? — схвильовано спитав Залiзняк, жадiбно стежачи за кожним рухом отця Антонiя.

— Указ царицi росiйської, - урочисто вiдповiв той i, зiрвавши шнурок, розгорнув перед полковником товстий аркуш пергаменту, списаний золотими слов'янськими лiтерами.

— Читай, читай! — задихаючись, вигукнув Залiзняк i, схопивши Антонiя за плече, пiдвiв його до лампади.

— "Ми, божою милостю Катерина II, цариця i самодержиця всеросiйська…" — почав Антонiй i, повiльно карбуючи слово за словом, прочитав полковниковi весь указ, в якому нiбито вiд iменi Катерини наказувалося всiм козакам, селянам i запорожцям українським, пiд проводом Залiзняка, винищити по всiй Українi ворогiв православної вiри й руського народу, бо цариця не хоче бiльше терпiти насильств i звiрств лядських над православною церквою та православним рiдним народом i обiцяє йому свою швидку й сильну допомогу.

— Друже мiй, брате мiй! — вигукнув Залiзняк, коли Антонiй прочитав папiр. — Та хто тобi дав, та де ти роздобув цей папiр? Чого ти ранiше не сказав менi про нього?

— Бо ще не настала остання хвилина.

— Хто тобi дав його?

— Знайшов у потаємнiй скриньцi отця Мельхiседека… — вiдповiв отець Антонiй, опустивши очi.

— Чи так це, отче? — i Залiзняк пронизав отця Антонiя допитливим поглядом.

— Не час, козаче, дошукуватися, звiдки указ i хто привiз його! — збудженим голосом вiдповiв отець Антонiй. — Благо, що вiн є! Сплюндрована Україна й свята церква волають про допомогу… Лише це волання є непреложною iстиною… Iди ж i переможи ненависних латинян, сокруши їхню гординю й визволи країну вiд єгипетського ярма… А для цього — будь-яка зброя придасться… Амiнь! — закiнчив вiн.

— Присягаюсь, що з цим папером, — вигукнув Залiзняк, стискаючи в руцi пергамент, — усе пiде за мною, i душi замучених полетять попереду вiйська на люту кару ворогам!

Полковник мiцно обняв отця Антонiя i, сховавши за пазуху дорогоцiнний папiр, поспiшно вийшов у присiнок.

Не встиг вiн ступити й кiлька крокiв, як за його спиною почулося тихе шарудiння й двi тонкi руки схопили його за рукав.

Залiзняк швидко озирнувся i, здивований, побачив Прiсю. У напiвтемрявi присiнка важко було розгледiти вираз її обличчя. Полковник бачив тiльки великi чорнi очi дiвчини, якi з тугою дивилися на нього.

— Це ти, Прiсю, дитя моє? Що з тобою? — ласкаво промовив вiн.

— Господи боже! — тремтячим голосом заговорила Прiся. — Пане полковнику, зараз ножi святитимуть, вранцi похiд i пан полковник залишить нас!

— Нi, нi, голубко моя! — перебив її Залiзняк. — Я не залишу тебе, я домовився з отцем намiсником, ти житимеш у монастирi.

— Не те, не те! — з тугою вигукнула дiвчина. — Пан полковник пiде з козаками, а на вiйнi, ой боже милий, — усе може трапитись! Страшно й подумати!

— Господь над усiма нами!

— Над усiма нами, а батька замучили! — Прiсин голос урвався, i все тiло її затрусилося вiд глухого ридання.

Залiзняк, як мiг, заспокоював Прiсю.

— Хто за бога, за того й бог. Не переможуть нас ляхи, а монастир укрiплений, i я залишу в ньому достатньо вiйська.

— Не про себе я, не про себе… — палко вiдказала дiвчина. — Хай мене закатують, хай мене спалять, хай посадять на палю ляхи, — хто я? Дурна, нiкому не потрiбна дiвчина, а якщо… Ой боже мiй, боже мiй!..

— Та що з тобою? — здивовано спитав Залiзняк. Прiся зiбралась iз силами й заговорила швидко-швидко, наче боялася втратити рiшучiсть:

— У мене є прохання, таке прохання… Якби пан полковник погодився, я б усе життя… Я знаю, що я недостойна, але, як собака, слухатимусь кожного слова, доглядатиму пайового коня… Нiхто не дiзнається, я обрiжу собi коси, одягну жупан… Ох, якби пан полковник погодився… Я не можу тут залишитись, я помру вiд туги, вiд страху, що пан полковник сам на вiйнi, що нiкому захистити його!

— Ти, ти збираєшся захищати мене?! — вражено вигукнув Залiзняк. — Бiдна маленька дитино, та чи знаєш ти, що таке вiйна? Там смерть щохвилини заглядає у вiчi.

— Усе, усе витерплю! — вигукнула Прiся, судорожно чiпляючись за руку Залiзняка. — Кiстьми ляжу, душу свою занапащу, тiльки б з паном полковником…

— То хай же буде по-твоєму, мiй маленький джуро, тiльки пам'ятай — не ти мене, а я тебе захищу вiд будь-якого напасника! — полковник пригорнув до себе дiвчину й нiжно поцiлував її в чоло.

— Ви… ви… мене… — Прiся схопила Залiзнякову руку i, заливаючись сльозами, почала палко її цiлувати.

Якийсь сумнiв, якийсь невиразний здогад ворухнувся в душi козака.

— Прiсю! — запитливо промовив вiн i, взявши дiвчину за пiдборiддя, пiдвiв її голову й пильно заглянув у вiчi.