Останнi орли

— Ти не поїдеш? — просичав Гершко й, пригнувши голову, як бiгк, що збирається завдати смертельного удару, поволi пiдiйшов до дiвчини, стиснув, наче лещатами, її руку й знову зловiсно прошепотiв: — Ти не поїдеш?

— Постривай лишень, ребе Гершку! — Рухля схопила його за рукав — Вона поїде з нами й сама! Саро! — звернулася стара до небоги владним тоном. — Перш за все гайдамаки кинуться на наше мiстечко, бо тут зiбралося багато ляхiв i євреїв. Пам'ятай же, що ти передусiм єврейка, i коли б серед гайдамакiв i знайшовся один такий милосердний, що схотiв би тебе помилувати, то iншi вчинили б над тобою таку кару, вiд якої волосся твоє побiлiло б, мов снiг.

Сара заточилася…

— Слухай же тiтку, Саро, i роби все, що вона тобi накаже! — просичав Гершко. — А якщо ти насмiлишся хоч у чому-небудь не послухати її, то я вб'ю тебе на мiсцi!

Вузьким путiвцем поволi котився простий вiз; зморенi конi бiгли пiдтюпцем, понуривши голови. На возi сидiли три жiнки: двi з них, судячи з облич, були старi, хоча в їхньому чорному, скуйовдженому волоссi, яке виглядало з-пiд червоних хусток, не бiлiло жодної сивої волосини, а третя здавалась дуже молодою, та через густий шар сажi й бруду, що вкривав її обличчя, важко було роздивитися його риси. На передку воза пiдскакувало якесь опудало з розкошланою чорною бородою, таким самим волоссям i вимазаним у сажу обличчям. На головi в нього стирчала надiта набакир, драна шапка, а на згорблених плечах, поверх червоної сорочки, обвисала синя чумарка з великими срiбними гудзиками.

Фурман раз у раз полохливо озирався i, прицмокуючи губами, посмикував вiжки.

Дивлячись на чорне, як смола, волосся, смаглявi обличчя й строкатий одяг подорожнiх, можна було подумати, що це мандрiвнi цигани, та при уважнiшому поглядi одразу впадав в око схiдний тип молодої дiвчини й гачкуватi носи її супутниць. Найменше ж скидався на цигана сам ребе Гершко, який сидiв на передку воза. Досить було тiльки поглянути, як вiн правив кiньми, весь час прицмокуючи й махаючи руками, i кожен пiзнав би в ньому чистокровного єврея, переодягненого циганом, незважаючи на те, що вогненна Гершкова борода перетворилася на чорну.

Та загалом циганська одiж трохи маскувала походження подорожнiх. Придумала цей маскарад обачна й хитра Рухля.

З усiх нацiональностей, що проживали на Українi, цигани були найбезне-виннiшi. Селяни й гайдамаки остерiгались їх як конокрадiв, та взагалi не мали причин ненавидiти їх, а iнодi навiть були й радi приїзду бродячих ковалiв, — тим-то Рухля й надумала переодягти всiх у циган, щоб безпечно пробратися в Умань.

Сара спершу вирiшила нi за що не виїжджати з Кам'янки; та слова Рухлi мимоволi переконали дiвчину: справдi, важко було розраховувати, при вторгненнi до мiста гайдамакiв, першому потрапити на очi Петровi…

Крiм того, Гершко недвозначно сказав дочцi, що при найменшому опорi вб'є її одразу. Тим-то в Сари залишався тiльки один вибiр: або їхати з ними, або померти. А їй тепер пристрасно хотiлося жити, щоб якомога швидше зустрiтися з Петром, — отже, треба було щонайперше погодитися на вимогу батька.

Але де тепер шукати Петра? Адже вiн, одержавши листа, кинеться в Кам'янку, а її везуть в Умань. Звичайно, це вже були знайомi мiсця, i Сара, за сприятливих обставин, могла б тепер вирватися i втекти в Малу Лисянку, де її знали й любили всi селяни.

Щоправда, побачення з Петром вiдкладалося на невизначений час, але з двох лих доводилося вибирати менше, i тому дiвчина, згнiтивши серце, вирiшила пiдкоритися батьковiй волi.

Уже сьомий день вони пробирались путiвцями.

Доки їхали Подiллям, усе було бiльш-менш гаразд. Селяни хоч i збирались гуртами бiля корчем та церковних оград, щоб погомонiти про страшнi подiї в крулевствi Польському, але роботи й своїх домiвок не кидали. Та чим ближче пiд'їжджали подорожнi до Уманi, тим небезпечнiша ставала мандрiвка. Тепер вони уникали заїжджати в села й мiстечка, а бiльше трималися безлюдних мiсць i лiсiв, лише iнодi ризикуючи заглянути, та й то з великою обережнiстю, в якусь самотню хату.

Уже два днi їхав Гершко з своїми супутницями Київщиною, i привид жаху, що переслiдував утiкачiв з берегiв Днiстра, врештi наздогнав їх.

Села, якi нинi траплялися по дорозi, або були безлюднi — їхнi мешканцi, очевидячки, пiшли в гайдамаки, або зруйнованi дощенту ляхами. Якось подорожнiм довелося проїздити повз невелике мiстечко; воно ще курилось, а на ясному тлi вечiрнього неба чорними силуетами рiзьбилися потворнi руїни й шибеницi з нерухомими жертвами.

Такi картини наганяли божевiльний жах на бiдолашних євреїв, i вони поспiшали якомога швидше вибратися з цих страшних мiсць.

Разiв зо два подорожнi навiть бачили загони гайдамакiв.

Коли їм траплялося зустрiти якусь жiнку, то Рухля, що знала кiлька слiв по-циганськи, розпитувала про дорогу на Умань i про те, чи немає поблизу гайдамакiв.

Таким чином, об'їжджаючи мiста й села i всiляко уникаючи зустрiчей з селянами та гайдамаками, мандрiвники поволi просувалися вперед.