Останнi орли

Там над ним глумилися всiляко, били його i канчуками, i барбарами, змушуючи пристати на унiю, не давали їсти й пити, двiчi пiдносили отруту, та господь врятував владику… Тодi вони перевезли його в Радомишль, а звiдти до нас, у Грудки, й задумали тут замучити нещасного на смерть… Перестали давати йому їсти й пити… Був у владики слуга вiрний, кудись подiли його, тодi я почав крадькома носити владицi їсти й пити, та оце мене послали в Київ, i вiн зостався тепер сам… А губернатор та iншi ляхи, з нетерпiнням чекаючи його смертi, вирiшили якнайшвидше згубити владику й звелiли замурувати i дверi, i вiкна темницi, щоб вiн задихнувся в нiй. Я владицi заприсягся одвезти цю цидулу в Переяслав i в Мотронинський монастир, але що вона поможе?! Уже коли я виїжджав з Грудок, почали замуровувати дверi темницi!

Полонений голосно заридав. Усi стояли мовчки, занiмiвши вiд жаху та обурення…

— Скiльки верстов до Грудок? — перервав моторошну тишу Найда. Обличчя його було смертельно блiде, очi горiли, як двi розпеченi жарини, голос дрижав од лютi.

— За два днi доскачемо! — вiдповiв жовнiр.

— Ти проведеш нас?

— Хоч на край свiту!

— Замок укрiплений?

— Неприступний!

— А скiльки жовнiрiв?

— Душ iз триста.

— Нас вiсiмдесят, виходить, майже по чотири жовнiри на хозака. Замок неприступний… Гм… Отже, силою не вiзьмемо… — Найда нервово прикусив вус…

Усi стояли мовчки, не одриваючи вiд отамана очей. А вiн напружено щось обмiрковував…

До гурту, що зiбрався коло Найди, пiдходили й пiдходили гайдамаки; товаришi пошепки розказували їм про страшне нещастя, яке спiткало владику.

Найда все ще мовчав, насупивши брови й нервово покусуючи вус.

— Пане отамане, а вiйсько наше? Адже ти велiв закладати кiш у Круглому лiсi… Як же ми вiдiб'ємося так далеко однi? — почувся з натовпу чийсь несмiливий голос.

Вiд цього запитання Найда здригнувся, наче вiд удару.

— Однi? — гнiвно перепитав вiн, обертаючись до натовпу. — А як же вiн один їздив скрiзь, не шкодуючи життя свого, щоб захистити нас од ляхiв? Сором, ганьба тому, хто промовив цi слова! Коли життя владики, єдиного заступника нашого, в небезпецi — тодi не можна думати нi про що iнше, тодi всi повиннi жертвувати своїм життям i не зважати на небезпеку!

— Усi, усi! — одностайно закричали гайдамаки. — Веди нас, батьку, життя не пошкодуємо, а визволимо!..

— Вiрю, дiти! — натхненно вiдповiв отаман. — I якщо господь захоче й ви докладете всiх зусиль, ми визволимо владику!

— Та шкiри здирай з нас, коли на те є потреба! — вигукнув диякон, мало не плачучи й потрясаючи могутнiми кулаками.

— Оце дiло! — Найда мимоволi усмiхнувся й потому заговорив енергiйним, дiловим тоном: — Панове, хто з вас умiє розмовляти по-лядськи, та тiльки не "проще пана", а добре, як природжений поляк?

Обличчя отамана палало, очi iскрилися натхненням.

Усi вiдчули, що вiн захопився якоюсь смiливою думкою, i його натхнення вiдразу передалося всiм.

— Я, я… i я… — залунали голоси, i з натовпу вийшло наперед кiлька бравих козакiв.

— П'ять! — вiдрахував Найда. — Цiлком досить! Одягнiть же найкраще польське вбрання i лати, — бач, i згодяться лядськi цяцьки, та вiдберiть кращих коней, i причепурiть їх пишно, по-панськи. А ви, — звернувся вiн до решти гайдамакiв, — одягнiться теж у польськi жупани, — та тiльки в простiшi, в такi, як носить їхня челядь.

— Розумiємо, розумiємо! — загомонiли козаки.

— А тепер мова до тебе, пане дияконе! — сказав отаман.

— Тут я! — гаркнув панотець i вийшов наперед. Найда окинув уважним поглядом могутню, широкоплечу постать диякона й промовив нiби сам до себе:

— Гм… Добре… Зiйде! — i вже голосно звернувся до гайдамаки:

— А чи зможеш ти, панотче, пофарбувати свою голову й бороду в чорний колiр?

— Хоч у дьоготь, коли треба! — палко вигукнув диякон.

— Чудово, друже, iди ж та приготуйся, а ви, хлопцi, пошукайте швидше, чи не знайдеться в нас росiйської купецької одежини? Ну там зiпунiв, чи як вони звуться в них?

Кiлька козакiв кинулося до нав ючених коней.

— Нi, батьку, — промовив Неживий, — такого краму, либонь, в тороках не знайдеться… усе лядськi кунтушi, оксамит

— Козаки незабаром повернулися й пiдтвердили слова Неживого.

— От халепа! — у розпачi скрикнув отаман. — Що ж тепер робити? Без цього i вся наша справа не вигорить…

— Хiба пошити? — порадив хтось.

— Хто ж його зумiє пошити? Та й часу обмаль! — з досадою вiдказав Найда. Усi збентежено замовкли.

— Стривай, батьку! — нараз порушив загальну мовчанку радiсний вигук Петра. — Через пiвгодини я тобi добуду i косовороток, i зiпунiв скiльки завгодно, — ген пiд тим гайком живуть пилипони — миттю злiтаю!

Найда несказанно зрадiв.

— Лети ж хутчiй! — звелiв вiн. — Добудь двi пари одежi — тiльки не грабунком, а за грошi… Одну розмiром приблизно на панну, а другу — як на отця диякона… Адже ти не вiдмовишся допомогти нам, ясновельможна панно? — звернувся отаман до Дарини, яка стояла поруч нього.

— Як може пан питати! — вiдповiла дiвчина.

— Лечу, батьку! Гей, хлопцi, хто зi мною? — вигукнув Петро, кидаючись до осiдланих коней.