Останнi орли

— Дикий звiр, невиправний ненависник! — гостро кинув Пулавський. — А хто його таким зробив? Ми! Звiдки темному людовi брати приклад, кого наслiдувати? Нас, панiв! Погляньмо ж на себе: хiба вельможнi пани не чинять грабiжницьких наїздiв на своїх же братiв? Хiба нашi лицарi не тiшаться справжнiсiнькими грабунками й не здобувають собi розбоєм багатства, а то й не пристають отаманами до гайдамакiв? Хiба не переодягаються хлопами й не одягають свої команди в сiряки, щоб, пiд виглядом гайдамакiв, палити й грабувати околишню шляхту?.. Скажете — нi?.. А Юзеф Монасинський, Казимир Глодич, Ян Башевич?.. Та що шляхта! Прiори монастирiв у нас збирають розбiйницькi банди й грабують… навiть католицькi монастирi, а то ще наймають для розбою i короннi вiйська!.. Я не вигадую, ясновельможний пане офiцiале! Згадайте горезвiсного Хому Кше-совського, Iгнацiя Конiжицького! То як же серед страхiтливих, кривавих бешкетiв кидати камiнь у темних пригнiчених смердiв, коли вони беруть приклад з гонорового панства?

Слова Пулавського були такi влучнi й правдивi, що нiхто прямо не ризикнув йому заперечувати. Мокрицький i Стемпковський кидали на полковника лютi погляди, мимрячи прокляття; губернатор роздратовано смикав свого вуса, дами збентежено похнюпили голови, але молодь була на боцi Пулавського, вiдомого своєю мужнiстю й шаленою вiдвагою. А втiм, незабаром серед покаянної тишi почулися нарiкання, якi швидко iз самовиправдань обернулись на ворожi звинувачення.

— Шановний пан iще забув до списку лицарiв приєднати й Левандовського, який очолив хлопський бунт, — зауважив Кшемуський.

— Пан полковник так висловлювався про хлопiв, схизматiв i взагалi про всiх… не знаю вже, як пановi приємнiше їх назвати, що, може, й сам не вiд того, щоб стати гетьманом чернi?..

— Годi! — вставши, рiзко зупинив Стемпковського Пулавський. — Спростовуйте мене, доводьте помилковiсть наведених мною фактiв скiльки завгодно, але ображати себе безглуздими пiдозрами я не дозволю! Пулавський нi перед якою небезпекою не пасував, меч Пулавського вiдомий ворогам, Пулавський не ховався вiд служби Речi Посполитiй у своїх маєтках, як iншi; коли Пулавський рiзко заговорив, то це вiд сердечного болю, вiд усвiдомлення, що гине кохана ойчизна, гине вiд наших же рук, якi пограбували її для своєї особистої вигоди! Пулавський волає до честi й гонору синiв Польщi, закликаючи їх рятувати свою матiр, а хто цьому не вiрить, той нехай схрестить свою шаблю з моєю!

Стемпковський позеленiв од злостi, зрозумiвши, що виклик адресовано йому, i чуючи схвальний гомiн у всiх кутках вiтальнi, але прийняти той виклик не вiдважився. Губернатор виручив його з неприємного становища:

— На бога, панове! Окраса нашого лицарства! — заговорив вiн стривожено, звертаючись то до Стемпковського, то до Пулавського. — Ви наша єдина опора… Але в цю мить до свiтлицi поквапно ввiйшов гайдук i перепинив сварку:

— Ясновельможний пане! Жидки прибiгли до брами з якоюсь страшною звiсткою… Впустити?

— Веди їх до мого кабiнету, — тремтячим голосом звелiв губернатор i вийшов слiдом за гайдуком.

Усi затихли в напруженому чеканнi, передчуваючи щось лихе. Господар недовго барився. Вiн увiйшов до свiтлицi блiдий, iз перекривленим вiд жаху обличчям.

— Бiда, панове, погибель! — прошепотiв Кшемуський, хапаючись рукою за високу спинку крiсла. — Тисячi запорожцiв вдерлися до нашого краю, усе поспiльство повстало й згуртувалося в гайдамацькi загони, вибравши собi за ватажкiв Залiзняка i якогось мiфiчного ченця Найду; у Мотронинському монастирi освячено ножi… I от учора бунтiвники взяли Чигирин… Всю шляхту вирiзано… А сьогоднi, зараз, горять Млiїв i Смiла!

— Ой рятуйте! — зарепетували дами; почулися ридання та iстеричнi викрики. Молодь кинулася втiшати жiноцтво; старi хрестилися й зiтхали, Мокрицький голосно почав читати молитву. Стемпковський розлючено скреготав зубами.

— Нема чого, панове, занепадати духом! — пiдвищив голос Пулавський. — Гроза збиралася давно, а ми безтурботно бенкетували… То вiзьмiмося ж за дiло хоч тепер, коли вже вдарив перун! Тутешнiй замок неприступний, а тому ви, окраса нашого життя, пишнi панi й чарiвницi панянки, можете бути цiлком спокiйнi!..

— Еге ж, замок мiй… теє… замок — фортеця, — забелькотiв i губернатор, силкуючись пiдбадьорити себе й перейнятися вiрою в слова Пулавського. — I менi тут нiякий дябел не страшний, як бога кохам!

— Та й ми своїми грудьми й шаблями постоїмо! — загукала молодь, брязкаючи острогами й шаблями.