Останнi орли

— Нi, бiльше не хочу ховатися! Я хочу вмерти християнкою! — i, нехтуючи обережнiстю, навiть не озирнувшись, дiвчина рвучко увiйшла до церкви.

Всерединi було порожньо й тихо; три баби й два дiди тулилися по кутках; священик у рясi та єпiтрахилi тихо читав вiдпускну молитву… Та ось вiн, закiнчивши її вигуком "яко благ i чоловiколюбець", благословив молiльникiв хрестом i простят його для цiлування.

Сара перша пiдiйшла до хреста з якимось внутрiшнiм трепетом i вiдчайдушною рiшучiстю; вона побожно поцiлувала хрест, руку батюшки й промовила тихо-тихо: "Панотче! Менi… треба вам сказати…"

Священик, худенький дiдок, ласкаво глянув на дiвчину й кивнув головою на знак згоди. Вiдпустивши своїх парафiян, вiн пiдкликав Сару до аналоя. Вона впала перед батюшкою на колiна й заридала.

— Чого плачеш, чого тужиш, дитя моє? — спитав священик, накривши єпi-трахиллю Сарину голову, немов для сповiдi. — Повiдай менi твоє горе, вiдкрий свою душу… перед цим хрестом!

— Ой отче святий… я не достойна ще… Адже й те, що я пiдступила до хреста, може, страшний грiх, — схлипувала дiвчина.

— Немає такого грiха на свiтi, якого не можна було б омити сльозами пiд покровом хреста, бо розп'ятий на ньому спокутував своїми муками всi грiхи свiту… i якщо ти вiриш…

— О так, вiрю, вiрю! — пристрасно вигукнула Сара, перебиваючи священика. — Вiрю в цього доброго бога… але ще не смiю торкнутися до святинi… я єврейка!..

- Єврейка? — здивувався батюшка.

— Атож, єврейка, ще не хрещена… Але мене вже благословив панотець… батюшка лисянської церкви… — схвильовано заговорила дiвчина, кваплячись висловити перед цим добрим, сивеньким дiдусем усi болi своєї змученої душi… — Вiн одкрив менi очi, вiн просвiтив мою душу, вiн влив у моє серце струмочок братньої любовi… I я полюбила гоїв, нещасних, гнаних…

— О моє нове чадо! — зворушено промовив священик. — Немає бiльшої радостi на небi, як знайти заблудле ягня… Ти в серцi вже носиш Христа… отже, ти хрещена духом… А тому благословляю тебе цим хрестом, нехай вiн стане твоїм щитом i провiдною зiркою в життi… Ти християнка!..

Сара побожно припала до хреста й вiдчула в своєму серцi той наплив релiгiйного ентузiазму, який веде мученикiв на вогнища, осяваючи їхнi обличчя усмiшкою блаженства.

— Лисянський священик iмення ще тобi не дав? — спитав батюшка.

— Нi… Вiн уже мав охрестити й повiнчати мене… — зашарiлася дiвчина й знову залилася слiзьми, — але мiй батько, несподiвано… завiз мене на Подiлля… а тепер в Умань… Розлучив навiки… Де тепер Петро, син титаря лисянської церкви, я не знаю… я помру християнкою… i там зустрiнуся…

— Бiдолашне дитя моє! Надiйся i вiруй… а в бурю тебе збереже сей храм… його дверi й для тебе будуть вiдчиненi… Даю ж тобi ймення Варвари-великомученицi, в iм'я отця, i сина, i святого духа… Амiнь, — i священик тричi перехрестив Сару.

В поривi пристрасного релiгiйного почуття дiвчина упала ниць перед аналоєм i занiмiла в безмовнiй молитвi…

Настав третiй день облоги. Настрiй в обложених усе ще був бадьорий. Пиво й мед з погребiв Младановича збуджували енергiю. Справжню причину цiєї щедростi панство приховувало, але таємниця от-от мала розкритись, бо в губернаторському ставку-цистернi воду вже вичерпали… На лихо, стояла страшенна спека — лiто було в самому розпалi.

Ще з раннього ранку на вишках усiх веж юрмилися люди: вони озирали околицi й дiлилися своїми спостереженнями з натовпом, що стояв внизу… На запитання: "Чи не видно королiвських вiйськ? Чи не прийшли москалi?" — з веж лунала одна й та сама вiдповiдь: "Нi, не видно нiкого!"

Цi невтiшнi повiдомлення пiдривали вiру в обiцянки губернатора й посилювали тривогу; але уманцi все ще крiпилися, боячись втратити останню надiю…

На четвертий день облоги, надвечiр, по мiсту прокотилася жахлива чутка, що нiде немає й краплини води.

Уже двi доби населення не одержувало її, але терпiло спрагу, вважаючи, що вода зберiгається на випадок крайньої скрути; нинi ж фатальна дiйснiсть постала перед мешканцями Уманi в усiй своїй жорстокостi, їх охопив божевiльний розпач.

Зчинився страшенний гамiр: довкола залунали безтямнi вигуки, несамовитi зойки, надривнi благання й шаленi прокляття, а до них долучилося ще й жалiбне ревiння худоби… З настанням ночi панiка посилилась… люди, мов божевiльнi, з перекривленими вiд жаху обличчями й палаючими люттю очима блукали мiстом, щось вигукуючи; деякi матерi в нестямi власними руками душили своїх дiтей…

На ранок загальне збудження дiйшло до такої межi, що розлючена юрба, зiбравшись коло замкової брами, з погрозами й лайкою почала викликати губернатора…

Вiн вийшов у супроводi Веронiки й Шафранського. Знавiснiлий люд зустрiв їх погрозами й прокляттями, посипалися докори, — мовляв, ще з весни почали укрiплювати фортецю, а про воду й не подумали. Шафранський нагадав, що колодязь копали.

— Вниз би тебе головою у той колодязь! — крикнув хтось у юрбi.

— I губернатора туди ж! — озвався iнший голос. Кiлька каменюк полетiло в браму, але вiдстань поки що гарантувала безпеку представникам влади.

— Посилай просити миру! — знову гаркнув перший голос.