Останнi орли

Нарештi прийшов час їхати; Залiзняк прощався з усiма, особливо зворушливо з батюшкою й титарем, i, перед тим як сiдати на коня, став шукати очима Прiсю. А дiвчина стояла тут же коло перелазу, схована тiнню осокора; не стримавши пориву почуттiв i висловившись так енергiйно перед старшими, а особливо перед Залiзняком, вона нiби злякалася свого зухвальства. Вся минула сцена, пiднесення духу в затурканих селян, запальна промова Залiзняка, висока рiшучiсть панотця, якого вона так любила, хвилювали її душу новими могутнiми враженнями й пере носили iз сфери дитячих, безтурботних мрiй у грiзний вир суворого життя, котре вимагало подвигiв: за цi кiлька годин Прiся змужнiла душею; вона тепер дивилася розчулено й з новим захопленням на цього прекрасного героя, оборонця й рятiвника їхнього вiд напасникiв, i вiдчувала, як у її молодих трепетних грудях росло й буяло таке свiтле, широке почуття, якого вона ранiше не знала.

— Де ж та дiвчина, що своїм палким словом осяяла нашi темнi душi? — спитав Залiзняк, обвiвши всiх очима.

У Прiсi пiд ногами похитнулася земля, й вона вхопилася рукою за дерево. Усi оглянулись. Петро помiтив сестру й, пiдiйшовши до неї, сказав:

— Вийди лишень: тебе шукають.

Але Прiся не могла рушити з мiсця. Залiзняк швидко пiдiйшов до неї i, взявши за руку, вивiв з тiнi в смугу мiсячного свiтла; дiвчина, спалахнувши рум'янцем, опустила голову.

— Спасибi тобi, голубко моя, за твоє палке слово, — урочисто сказав Залiзняк, — в ньому виявилась душа твоя, свiтла та хороша. Вiзьми ж на згадку вiд побратима цi святощi, — вiн зняв iз своєї шиї великого золотого хреста на ланцюжку i вклав його в похололу руку дiвчини, — iди з ним i за нього скрiзь! А тепер дозволь обняти тебе, як сестру. — I, не чекаючи дозволу остаточно розгубленої дiвчини, Залiзняк притиснув її до своїх могутнiх грудей, потiм, скочивши на коня й гукнувши "гайда", помчав iз своїми товаришами в срiблисту млу…

Усi кинулися за ворота побажати друзям своїм доброї путi, а Прiся нерухомо стояла з хрестом у руцi й не чула, як радiснi сльози котилися одна за одною по її зблiдлому личку…

V

Сара була вже дома, коли пара їхнiх коней, запряжених у бричку, пiдбiгла до брами й сильно вдарила в неї дишлем. Батька вона ще не бачила, — вiн не застав її вдома й помчав до батюшки, — а тому й була здивована, що конi самi вернулись додому; але, пiдбiгши до брички, вона побачила батька, який лежав на днi її й стогнав.

— Що з вами, тату? — кинулась вона до нього страшенно перелякана, намагаючись допомогти йому пiдвестися.

Блiдий Гершко, обливаючись холодним потом, тiльки дрижав i бурмотiв щось незрозумiле. Сара могла розiбрати тiльки три слова: "гайдамаки", "повiсив" i "ге-шторбен"'.

Майже цiлу нiч промучилась Сара з очманiлим вiд переляку батьком, який дiстав мало не нервову гарячку; над ранок вiн нарештi заснув, але й весь наступний день схоплювався з лiжка й кричав: "Держи дверi… гайдамаки!" Аж на третiй день Гершко очумався й, покликавши до себе Сару, заговорив з нею спокiйним, крижаним тоном.

— Слухай, Саро, — почав вiн урочисто, — i хай кожне слово моє змiєм Мойсея вповзе в твоє серце й зцiлить його вiд чорної, страшної недуги або вб'є його отрутою! Справжнiй, чесний єврей повинен зневажати гоя, бо, за мудрим висловом шулхан-аруха, гой — гiрший за собаку!

— Але мiж ними є добрi й чеснi люди, — тихо мовила Сара.

— Вей з мiр!2 — скрикнув Гершко, почервонiвши вiд гнiву, i пiдступив до Сари. — Де це ти знайшла тих чесних людей? У хлопiв? Ха! Так он куди твоє серце лежить! Мало не повiсили твого батька… так, так, так — у попа ховалися гайдамаки… а дочка за розбiйникiв заступається! Прокляття, що я дожив до такої ганьби! Якщо ти ще раз пiдеш туди, я уб'ю тебе, а всiх твоїх приятелiв викажу пановi губернатору!

Пiсля цiєї розмови Гершко перестав говорити з своєю дочкою, але ходив за нею i вдень i вночi, мов тiнь, а коли виїжджав, то замикав на замок, приставивши ще до неї за дозорця стару Ривку. Гершко, однак, не виїжджав нiкуди надовго; вiн щодня шмигляв то в Лисянку, то в Вiльшану, то в Мотронiвку, то ще до якихось євреїв, — але на нiч майже завжди повертався додому.

Страшний привид лютого гайдамаки та його товаришiв переслiдував його скрiзь i гнав у сутiнках до своєї хати; Гершко не раз поривався розповiсти про появу розбiйникiв пановi губернатору й пошукати пiд його охороною захисту, але Залiзнякова погроза морозила йому кров i сковувала волю…