Останнi орли

На широкому полу, що прилягав узголiв'ям до печi, нерухомо лежав умираючий. За постiль йому правив лiжник та подушка. В пiвтемрявi важко було його роздивитися. Свiтло лежало невиразними тонами на сiрiй подушцi й вихоплювало з сутiнкiв лише голову страдника, її обрамляло сiре волосся з продiлом посерединi й рiденька жовтувата борода; худе обличчя з загостреним носом здавалося, в порiвняннi з срiблистим волоссям, майже чорним. По зведених бровах з глибокою складкою посерединi, по запечених, вкритих смагою губах можна було догадатися про страждання, якi терпiв умираючий, але вiн їх не виявляв нi стогоном, нi скаргами; тiльки глибокi зiтхання, якi зрiдка пiдiймали плесковатi, запалi груди, показували, що життя iще тлiло в цьому худому, змученому тiлi. Бiля узголiв'я на низенькому ослiнчику с дiла, зiгнувшись, друга постать, але вона вся була повита мороком, i лише з деяких рухiв цiєї чорної тiнi можна було догадатися, що той, хто сидiв, мовчки молився. Хворий повернув голову до того, що молився, й, напiврозплющивши очi, спинив на ньому довгий, вдячний погляд.

— Брате мiй у Христi, друже мiй! — прошепотiв ледве чутно хворий. — Ти все, мене ради, не спиш, тiло своє томиш, серце своє журиш… За чим тужити й сумувати? Тобi ж, служителю олтаря, вiдомо, що не впаде й волосина без волi отця нашого небесного, а якщо була на те його воля свята, то нам, грiшним, не годиться ремствувати й сумувати.

— Я не ремствую, отче страднику, що прийняв терновий вiнок, я не ремствую… я молюся тiльки йому, розп'ятому, за полегшення твоїх страждань… Але душа моя немiчна й болить за тебе… за нещасний народ, приречений на загибель… О, перед таким горем затуманюється мiй розум i журба душу роздирає.

— Ох, духу засмучення не даждь мi! — тихо зiтхнув хворий i замовк од знемоги.

— Як же тобi, отче? — пiсля хвилi мовчання спитав старий священик лисянської церкви. Вiн з тривогою дивився в розплющенi очi страдника i з завмиранням серця стежив за тим, як ледве помiтно пiдiймалися його запалi груди.

— Менi легше… Бiль втихає… На серцi таке солодке заспокоєння, душа тремтить вiд радостi… Не треба бентежитись… — тихо говорив умираючий, майже не ворушачи губами, так що звуки його голосу нагадували легкий шелест колосся пiд повiвом сонного вiтерця.

— Боже всесильний! Хай нашi молитви долинуть до тебе! — промовив отець Хома i похилив голову на груди.

Знову запала глуха, важка тиша. Хворий лежав нерухомо, а поруч нього застиг лисянський священик, пригнiчений безнадiйною скорботою.

Трохи згодом почулася з вулицi кваплива хода й долинув стриманий гомiн.

За хвилину тихо одчинилися дверi в сiни, а потiм i в другу половину хати: сiни роздiляли двi свiтлицi — батющину й титареву.

— Тату! Люди вас просять! — тихо промовила Прiся.

— А що там, доню? — обiзвався титар стурбовано.

— Сара вирвалась од жидiв, вона пiдслухала, що її батько збирається розказати губернаторовi, нiби в нас гайдамаки ховаються, i наведе сюди з мiстечка команду.

— Ой господи, що ж нам робити?

— Я ж i закликала на раду Ляща, Качура, Довгоноса… Петра теж.

— Iду, iду… Ох… не життя це, доню!.. Вже краще б, здається, смерть одразу, — бурчав титар, пробираючись навпомацки до дверей.

— Сюди, сюди, татусю, — й Прiся одчинила ширше дверi, а коли титар пiдiйшов, то, взявши його за руку, додала: — Треба б пана полковника сповiстити, щоб прибув на допомогу… Вiн обiцяв, — все це вона промовила одним духом i вiдчула, нiби щось стиснуло її серце й гаряча хвиля залила все обличчя.

— Шукай вiтра в полi, — кинув титар i мовчки почав вiтатися з прибулими гостями.

Усi посiдали на призьбi титаревої половини, щоб не турбувати хворого, й, поспиравшись на цiпки, мовчали.

Петро стояв, спершись лiктями на стовп з кiлькома забитими в нього кiлочками, на якi вiшали горщики, макiтерки та глечики. Сара й Прiся вiдiйшли трохи вбiк, у затiнок дерев.

Нарештi Петро порушив мовчанку й розказав присутнiм те, що розповiла Сара, про неминучi наслiдки доносу.

— Мало того, що не залишать цi дияволи в нас каменя на каменi, — говорив Петро, — мало того, що винищать тих, хто не зможе втекти в лiси, на край свiту вiд пекла, — вони ще кинуться шукати гайдамакiв по всiх околицях i почнуть грабувати, палити й вирiзувати села й хутори… Ось яке лихо висить над нами, панове, то яка буде на те ваша рада?

Довго мовчали запрошенi на раду, понуро дивлячись на кiнцi своїх цiпкiв; нарештi заговорив широкоплечий Лящ:

— Що ж, братчики, важко нам захиститися вiд польської команди; поки не з'являться тут справжнi гайдамацькi загони, селяни побояться повстати… то хiба дати знать зараз… ось Петро знає, куди й кому… це моя перша рада.

— Так-то воно так, панове громадо, — зiтхнув титар, — але полковник говорив, щоб до слушного часу готувалися, змовлялись, а сидiли б тихо, як бджоли у вулику зимою… Може, Москва свої вiйська на ляхiв вишле, — от що!.