Острів злочинців

— Неправда! — вигукнула вона. — Пам'ятайте, що це все може зле скінчитися не тільки для нас, а й для вас теж.

Ложка вислизнула мені з руки й зникла в гарячій юшці.

– Єзус Марія, — простогнав я. — В мене немає поганих намірів до жодної людини в світі. За кого ми мене маєте? Сталася якась помилка.

Я вліз рачки до свого намету, дістав із торби виделку і спробував нею добути ложку в каструлі. Це вимагало чималої спритності. Тож я не мав часу до розмови.

Дівчина змінила тон. Тепер в її голосі звучало прохання:

– Їдьте звідси, благаю вас. Те все нічого не важить. Ви можете мати великий клопіт.

— Авжеж, я поїду, — кивнув я головою. — Звісно, поїду. Може, завтра, а може, за тиждень. Така в мене вдача, що ніяк не можу всидіти на одному місці. Уявіть собі, пані, що за своє все-таки не дуже довге життя я шістсот п'ятдесят вісім разів міняв місце проживання і десь із тридцять разів міняв собі фах. Через те й звуть мене Томаш Бродяга. Хоч, признатися, ніхто мене так і не зве. То я тільки хотів би, щоб мене так кликали.

Кап-кап-кап — краплини дощу почали падати на намет.

— Ми ще стрінемося, — погрозливо мовила дівчина. — Але тоді ми поговоримо інакше.

Мені пощастило витягти ложку з каструлі. Дівчина швидко подалася геть. Дощ дужчав.

— До побачення! — гукнув я дівчині.

Вона не озирнулася. Тільки прискорила ходу.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Знов лучники. — Легенда й дійсність. — Де шукати пригоди? — Історія Бурштинової кімнати. — Підозріла поведінка доктора Роде. — Загадкова смерть старого науковця. — Лист доктора Роде. — Хто знає, де сховано колекції дідича Дуніна?

День був сірий і похмурий, заснований дощем. Я лежав у наметі обличчям до вікна і, дослухаючись до шуму дощу в себе над головою, дивився на широку галявину Острова злочинців. Я прикидав, чи варто вже лягти спати. Минулої ночі я не виспався, тож тепер міг це надолужити. Ніякої гостини я не сподівався, і, мабуть, нічого цікавого не могло тут статися. «А може, я знову почую тричі совиний зойк і вигук «Ба-ра-баш»?

Відколи почався дощ, я жалкував, що не проваджу відпустки на якому-небудь курорті. Там у негоду можна піти до кав'ярні та й читати собі свіжі газети. Куди приємніше також оселитися у чималому таборі, серед численних наметів. Така невелика табірна громада не занудьгує, хай там що. Коли я був у таборі археологічної експедиції три роки тому, ми збиралися в негоду під найбільшим наметом і розповідали по черзі цікаві історії. А тут? Я був сам один на острові, оповитому мрякою, і єдиним звуком, який долинав до моїх вух, був шум дощу, а вряди-годи ще похмурий голос пароплава, що минав острів.

«Завтра переберуся до табору антропологів», — вирішив я. І всміхнувся, згадавши худющу Залічку з кісками.

Намагався я також відгадати, хто та дівчина, яка відвідала мене на острові. «Звідки вона дізналася, що я оселився тут? — міркував я. — З її слів було видно: вона мала мене за когось іншого і боялася, що моя присутність на острові, точніше, присутність того, за кого вона мене вважала, може спричинитися до великого клопоту. Той невідомий писав листа до її батька. Хто ж її батько і що написано в тому листі?»

Було нудно, сіро й смутно. А моя літня пригода обіцяла бути яскравою й цікавою. «Терпіння, Томаше», — сказав я собі.

Я сів на матрац, дістав цигарки і, як звикле, збирався викурити останню цигарку перед сном. Нараз я помітив, що посередині галявини щось ворушиться. Я протер долонею запотілу шибку і побачив, що стежкою через галявину обережно, один за одним, ідуть п'ятеро хлопців, накритих довгими гарцерськими плащами. Я упізнав їх одразу. Це йшов загін лучників на чолі з Вільгельмом Теллем. «То вони знову мене знайшли?» — зчудувався я.

Та за мить я переконався: вони не знали, що я отаборився на острові. Сюди вони прийшли в якійсь своїй справі, бо, як побачили мій намет, збентежено спинилися, збилися купкою й почали про щось радитись. Незабаром вони рішуче рушили до мене.

— Гей, гей, Томаше Бродяго! — вигукнув Вільгельм Телль. — Ви знову переїхали?

Я розсунув «блискавку» і запросив їх до намету.

— Заходьте, прошу, але плащі залиште надворі, щоб всередину не натекло води.

Хлопці зайшли в намет, і в ньому стало тісно й весело.

— Чи ви вже натрапили на сліди браконьєрів? — спитав я Телля.

— Ні. Це діло нелегке, адже невідомо, де їх шукати. Лісник Марчак каже, що браконьєри живуть в якомусь надвіслянському селі. От і шукай вітра в полі.