Острів злочинців

Тож треба було довести універсальність теорії про відтворення обличчя. З Московського музею антропології Герасимову надіслали череп без жодних даних, жодної хоча б лаконічної інформації. В міру того, як працював учений, користуючись своїми попередніми формулами й підрахунками, виникло обличчя з товстими, вивернутими губами й низько насупленими бровами. Чи не абіссінець? Нарешті роботу завершено, і вчений легко впізнав у своєму витворі… голову папуаса. Він відтворив індивідуальні, расові й етнографічні риси папуаса. Отже., знайдено закони і пропорції, які можна вважати універсальними. І можна застосовувати цей метод у роботі над черепами людей сучасних та історичних.

Згодом Герасимов відтворив за надісланими йому черепами обличчя багатьох видатних людей минулого, наприклад, Ярослава Мудрого і Тімура Тамерлана, відтворив обличчя далеких предків сучасної людини — неандертальця, пітекантропа, людини з Кро-Маньйона…

Коли я скінчив читати розділ книжки «За сімома печатками», уже звечоріло, з табору антропологів долинав голосний гомін, певне, Залічка із своїми товаришами поверталася з містечка чи з прогулянки по лісу.

Я лежав у наметі, курив цигарку й міркував:

«Пан Опалко відтворив обличчя за черепом, що його знайшли гарцери в колишньому бункері. Цілком імовірно, що йому пощастило відтворити індивідуальні риси померлої людини, інакше кажучи, це обличчя дуже схоже, а може, навіть ідентичне із справжнім обличчям небіжчика.

Пані Пілярчикова, — міркував я далі, — впізнала у витворі пана Опалка обличчя чоловіка, котрий був у неї в крамничці торік восени. Пілярчикова глибоко переконана, що обличчя, яке відтворив пан Опалко, — це обличчя людини, з якою вона тоді розмовляла. То хіба не ймовірно, що череп, знайдений у старому бункері, — це череп людини, яка розгулювала торік по містечку?»

Сказати щиро, мені аж душно стало. Я зрозумів: наш висновок, ніби череп належав убитому солдатові, грунтувався тільки на тому факті, що череп знайдено в старому бункері.

Я пригадав той бункер, людський кістяк і… мурашок, великих червоних мурашок, які кинулися тоді на мене.

Жах і переляк пойняли мене. Подумати тільки: досить небіжчикові пролежати кілька місяців біля великого мурашника, — і мурашва так його «обробить», що лишиться самий кістяк, такий, наче він пролежав тут принаймні кільканадцять років.

Від цих думок мені зробилося моторошно. Я вийшов з намету подихати прохолодним вечірнім повітрям. Тоді подався до табору антропологів і зазирнув у намет пана Опалка. Я попросив скульптора-антрополога віддрукувати мені на завтра кілька копій фотознімка відтвореної голови. Пан Опалко, мабуть, здогадався про мої наміри. Він змов-ницьки підморгнув мені й кивнув на знак згоди.

У таборі антропологів лаштувалися вечеряти. Крізь відхилені «двері» намету, що правив за їдальню, я побачив біля дерев'яного столу молодих науковців. Очікуючи на вечерю, вони брязкотіли ложками по бляшаних тарілках і голосно розмовляли. Я впевнився, що серед них не було пана Кароля.

Повернувшись до свого намету, я побачив біля нього Ганку.

— Пане Томаше, — мовила вона, — на березі річки, в кущах, я знайшла Скалбаниного човна.

— Може, там, де вчора був човен браконьєрів?

— Саме там. Човна витягнено на берег, днище зовсім сухе, тож він там, мабуть, від учора. Весла лежать у човні.

— Ходімо туди, — запропонував я.

Ми подалися до лісу. В ньому було темно, куди темніше, ніж на відкритому місці, де ще не згас день.

Ганка вела мене вузенькою стежкою, що бігла берегом понад річкою.

— Пані Ганко, — звернувся я до дівчини, — хто й коли збудував бункери?

— Я можу відповісти вам точно. Це було навесні 1944 року. Німці почали їх будувати, коли Радянська Армія вже переможно йшла польською землею.

— Але німці, здається, не скористалися з цих укріплень?

— Не встигли. Радянська Армія наступала надто швидко і в кількох напрямках водночас. Фашисти боялися чинити тут опір, щоб не попасти в оточення. Отже вони пішли звідси без жодного пострілу. Це я знаю від свого батька, бо тоді мені було тільки три роки.

— Чи хтось тутешній знає добре ці укріплення?