Острів злочинців

— Вийшов. Нас повідомили, що його випущено на волю в травні цього року, тобто два місяці тому.

— Можна мені глянути на його фотокартку? Капітан Муха підійшов був до сейфа, але спинився і не вийняв нової течки. За секунду він знову сів до свого столу.

— Я не маю права без дозволу начальства показувати вам жодних документів, — сказав він, безпорадно розводячи руками. — Напевно, завтра або позавтра сюди приїде слідчий офіцер Головного управління народної міліції. Я не хотів би мати клопоту від того, що втаємничував журналіста в цю справу. Здається, я й так забагато розповів. Знаю, що вас зацікавила та історія, але, на жаль, я зобов'язаний зберігати службову таємницю. Щиро дякую за інформацію про відтворення голови Нікодема Плюти і про підозри, які виникли у зв'язку з цим. Ви виконали свій громадянський обов'язок, все інше прошу залишити нам, міліції. Ми провадитимемо слідство, а ваше втручання тільки б утрудняло його.

Мені нічого більше не лишалося, як підвестися з крісла й попрощатися з капітаном Мухою. Я виконав свій громадянський обов'язок, а якщо комендант не мав права інформувати журналіста, то мені не годилося підмовляти його нехтувати своїми обов'язками.

Вийшовши з Повітової комендатури, я сів на «сама» й повернувся до табору.

Надходив вечір. У наметах антропологів горіли гасові лампи, і крізь напіввідхилені брезентові двері я бачив студентів, які вже кінчали вечеряти. В одному наметі біля столу, збитого з дощок, пан Кароль, Тереза й пан Опалко грали в карти.

Я побіг на хвилинку до берега помити руки. Річка й досі грізно шуміла, несла білу піну, намул і пісок. У тому місці, де раніше стояли експедиційні намети, тепер вирувала вода, і здавалося, там утворилася велика яма.

Раптом я згадав Острів злочинців. Давно я був на ньому! А можливо, саме серед його заростей сховано ключа до загадки, що не давала мені спокою. «Чому й де саме зник Скалбана? — подумав я. — Може, зник тому, що запросив мене до себе, аби розповісти щось важливе?»

— У-гу-гу! — пролунало мені над самим вухом. Я здригнувся й впустив у воду слизьке мило. Озирнузшись, я побачив Залічку. Це вона пожартувала, підкравшись до мене.

— Ну от! — розсердився я. — Через вас я мило впустив.

— Овва, дам вам своє, — вигукнула Залічка. І зітхнула. — Я гадала, що ви романтик. Та помилилась.

Я витер рушником мокре обличчя.

— Звичайно, я романтик. Тільки ви не знаєтесь на цьому.

— Коли я вперше зустріла вас у лісі, де ви самотньо жили в наметі, ви здалися мені зовсім іншим, ніж тепер.

— Ви гадаєте, романтичність — це самотнє життя в лісі? А я змушений був весь час сидіти в своєму таборі, щоб хтось не вкрав машину або намета. Що ж це за романтичність, коли людина змушена залишатися на місці, ніби прив'язана до кілка. Це ж ув'язнення. Тут я почуваю себе інакше. Можу гуляти, їздити на машині…

— Атож, — перепинила мене дівчина. — Ви не романтик, а… схильний до романів.

— Чи ви пам'ятаєте вірш Міцкевича «Романтичність»? — спитав я Залічку. І, не чекаючи відповіді, почав:

— Слухай, дівчино! — Йде і не слуха.

— То ж містечко! Біла днина! Коло тебе ані духа.

Що ж круг себе ти хапаєш? Це ж кого, кого вітаєш? Йде і не слуха.

Я замовк і глянув на годинника. Часу до умовленої зустрічі лишилося обмаль.

— Перепрошую, але мені треба йти.

— Побачення? А може, «романтична прогулянка» при місяці? — глузливо сказала Залічка.

— Я умовився з гарцерами зустрітися в лісі на роздоріжжі, там, де стоїть похилившись дерев'яний хрест. Ми підемо збирати малину.

— Тепер? Поночі? — знову глузливо зауважила Залічка. — А чи пам'ятаєте ви баладу «Люблю я»?

Глянь-но, Марилю, на те он узлісся:
Лози праворуч стіною, Красні ліворуч яри розляглися,
Просто — місток над водою.
Церква старенька, оселя совина,
Хрест на дзвіниці похилий, А край дзвіниці посохла малина,
А в тій малині — могили.
Біс там завівся, душа там заклята, —
Хтозна! Та ночі глухої Кожен, хто мусить те місце минати,
В дивнім бува неспокої…[3]

Залічка декламувала вірша, намагаючись віддати жахливий, зловісний настрій. Чи то від такого способу читати, чи то від несподіваного подиху холодного вітру з річки, — хтозна, тільки мене аж морозом сипонуло. «Чого б то панові Гертелю, — подумав я, — їздити вечорами в ліс до тих малинових кущів коло старих бункерів?» І нараз я зважився:

— Чи не хочете ви пересвідчитися в тому, що я таки романтик? Отож знайте, я ні з ким не домовлявся ні зустрітися, ні гуляти при місяці. На узлісся, де кінчаються давні воєнні укріплення, щовечора приїздить таємнича чорна машина. Я хочу дізнатися, чого вона туди приїздить. Тож запрошую вас прогулятися зі мною, може, пощастить познайомитися з її таємничим водієм.

— Чудово! — вигукнула Залічка. — Таємнича чорна машина! Нарешті щось незвичайне!