Читаем Панна квітів полностью

— Все зрозуміло, — сказала королева Веселості і знову позіхнула, широко розтуляючи рота. І було в неї під ту хвилю несвіже й немолоде обличчя, а очі сухі й порожні, — Так що ти хочеш від мене? Тільки не розбалакуй, вже день настає.

— Ви казали, що покажете, де мені шукати маму, — сказала мала.

Тоді королева Веселості розсміялася.

— Я таке тобі обіцяла? — спитала вона крізь сміх.

— Еге ж!

— Ну, то й гаразд, — мовила королева, — І не тільки покажу, а можу тобі її повернути, — Вона вийняла з волосся зів'ялу квітку й недбало кинула її дівчинці, — Візьми, — мовила зі сміхом, — Оце, здається, твоя мама.

Тоді скочила на рівні і заплескала в долоні.

— Дівчата! Дівчата! — закричала весело й пронизливо, — Хутчіше вставайте, чепуріться, я вам розповім таку веселу історію, що ми знову сміхом почнемо день.

У двері почали впурхувати, причісуючись на ходу, одна за одною юні й щебетливі дівчата, і королева почала зі сміхом розказувати їм про дівчинку, яка так кумедно шукає маму у величезному й широкому світі, а знайшла, зрештою, зів'ялу квітку. І дівчата чавилися з реготу, і так їм було весело, так радісно і так моторно вони прокручувалися довкруж королеви, аж їхній сміх і щебіт збудив музик: собак, котів, пацюків та кіз. І музики наладнали інструменти, вивіряючи звуки на мекіт кози, а за хвилю вони вже грали ту ж таки веселу і грайливу мелодію, що й учора. Тоді заворушився, запосміхався людський мурашник, що спав на леваді, і почав весело лаштуватись у пари, а вловивши ритм, вони пускалися танцювати. Саме тоді королева доказала свою історію й озирнулася, щоб подивитися, а де ж це та маленька із зів'ялою квіткою? Але дівчинки ніде не було, і королева вийняла із зачіски шпильки, легковажно струснула волоссям, миттю забувши й про маленьку, і про чудне її шукання. І це тим більше пора було їй зробити, бо до її двору вже почали під'їжджати одна за одною карети, а гостей вона обов'язково мала зустріти й лагідно привітати.

Розділ 5

А дівчинка йшла тим часом порожнім полем, однією рукою тулила до себе холодну, німу й глуху ляльку Галю, а в другій тримала зів'ялу квітку. Квітка безсило похилила голівку і тихо спала, а маленька йшла і губила в траву сльози.

— Дивно мені, дивно, — шепотіли її вуста, — Дивно мені, що шукала я маму в широкому і великому світі, а знайшла тільки зів'ялу квітку. Невже це й справді ти, мамо, і невже оці прив'ялі пелюстки — твоє обличчя? Невже ці листочки — руки твої, а стебло — тіло? Я боюся, що розпадешся ти в моїх руках, мамо-квітко, і я вже ніколи тебе не знайду.

Дивилася вона на квітку із тихим жалем — захотілося їй, щоб заговорила до неї ця зів'яла красуня і щоб навчила, як їй бути і що робити. Але квітка, звісна річ, мовчала, була-бо зірвана і майже нежива, тож дівчинка й безнадію відчула.

— Неправду мені сказала королева Печалі, — прошепотіла вона сама до себе, — Не можна знайти мами в інших жінках. Мама одна, і не буває мами ні в кому чужому…

На неї повіяв сухий теплий вітер і підсушив їй сльози, роздивилася вона навколо, наче сподівалася, що хтось мудрий і великий прийде до неї і таки навчить, як їй бути і як діяти. Але поле, по якому йшла, було порожнє й німе, і не було видно на ньому навіть стежки. Тоді опустилася маленька просто на траву, поклала біля себе німу, холодну й глуху ляльку Галю й пригорнула, приголубила зів'ялу квітку.

— Квітко, не в'янь! — сказала вона, — Не покидай мене хоч ти. Адже ти — це те, що залишилося від моєї любої, гарної й доброї мами.

І їй до болю в серці захотілося знову побачити срібну стежку, і щоб світ навколо був прикрашений яскравими барвами, і щоб знову пішла до неї по тій стежці висока й гарна жінка. Вже не зіскакуватиме їй на зустріч і не гукатиме, а сидітиме, як мишка, й чекатиме. І, може, та жінка до неї дійде. Погладить її по голові й навчить, як жити і як бути, і маленька хоч на трошки пригорнеться до неї, хоч трошки надивиться на неї.

Сиділа й дивилася на велику, блискучу, купчасту Хмару, яка розросталася по небі, і її очі, здавалося, просили щось у тієї Хмари. Кликали її до себе й манили. Маленька навіть забула про німу ляльку Галю в траві і про зів'ялу квітку в руці, вона забула про цілий світ. Здалося, що все тіло її стає легке й прозоре, що трохи ще, і вона знайде дорогу на Хмару. Затремтіла від зворушення й напруги: від хмари раптом відкололася біла цятка. Летіла сюди, просто до малої, і чим ближче наближалася, тим більшала. Ось вона вже як жайворон, а ще за хвилину — як голуб. Росла і росла, і дівчинка виразно побачила білі крила. Серце затремтіло їй у грудях, а тоді шалено закалаталося, але вона боялася поворухнутися: чи тому, що спала, чи тому, що боялася злякати птаха. А птах уже ширяв над головою. Побачила мала, що це великий, білий красень, що це великий білий Лебідь. Засвистіло повітря під його крилами — Лебідь повільно спустився і майже впав біля дівчинки.

— Доброго тобі дня! — сказав він над силу, — Дай-но напитися, бо здорожився я і втомився.

Дівчинка, занепокоєно скочила. Але поблизу не було ні річки, ні криниці, ні калюжі, і вона розгублено озирнулася.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Дочь колдуна
Дочь колдуна

Книги Веры Крыжановской-Рочестер – то волшебное окно, через которое мы можем заглянуть в невидимый для нас мир Тайны, существующий рядом с нами.Этот завораживающий мистический роман – о роковой любви и ревности, об извечном противостоянии Света и Тьмы, о борьбе божественных и дьявольских сил в человеческих душах.Таинственный готический замок на проклятом острове, древнее проклятие, нависшее над поколениями его владельцев, и две женщины, что сошлись в неравном поединке за сердце любимого мужчины. Одна – простая любящая девушка, а другая – дочь колдуна, наделенная сверхъестественной властью и могущая управлять волей людей. Кто из них одержит верх? Что сильнее – бескорыстная любовь или темная страсть, беззаветная преданность или безумная жажда обладания?

Вера Ивановна Крыжановская , Вера Ивановна Крыжановская-Рочестер , Свен Грундтвиг , Сергей Сергеевич Охотников

Фантастика / Фантастика для детей / Ужасы / Ужасы и мистика / Сказки народов мира
Кабинет фей
Кабинет фей

Издание включает полное собрание сказок Мари-Катрин д'Онуа (1651–1705) — одной из самых знаменитых сказочниц «галантного века», современному русскому читателю на удивление мало известной. Между тем ее имя и значение для французской литературной сказки вполне сопоставимы со значением ее великого современника и общепризнанного «отца» этого жанра Шарля Перро — уж его-то имя известно всем. Подчас мотивы и сюжеты двух сказочников пересекаются, дополняя друг друга. При этом именно Мари-Катрин д'Онуа принадлежит термин «сказки фей», который, с момента выхода в свет одноименного сборника ее сказок, стал активно употребляться по всей Европе для обозначения данного жанра.Сказки д'Онуа красочны и увлекательны. В них силен фольклорный фон, но при этом они изобилуют литературными аллюзиями. Во многих из этих текстов важен элемент пародии и иронии. Сказки у мадам д'Онуа длиннее, чем у Шарля Перро, композиция их сложнее, некоторые из них сродни роману. При этом, подобно сказкам Перро и других современников, они снабжены стихотворными моралями.Издание, снабженное подробными комментариями, биографическими и библиографическим данными, богато иллюстрировано как редчайшими иллюстрациями из прижизненного и позднейших изданий сказок мадам д'Онуа, так и изобразительными материалами, предельно широко воссоздающими ее эпоху.

Мари Катрин Д'Онуа

Сказки народов мира