Парфуми

Із першим щебетом птахів — отже, задовго до світанку, — Гренуй підвівся й довершив свою роботу. Розгорнув полотно й здер його, неначе пластир, з мертвої. Жир легко відокремлювався від шкіри. Тільки в западинках тіла лишалося дещо, й він збирав його лопаточкою. Останні мазки помади Гренуй витер Лориною спідньою сорочкою, протер усе тіло з голови до ніг, старанно визбируючи рештки її аромату. Тільки зараз була вона для нього по-справжньому мертва, зів'яла, бліда, як відходи цвіту.

Він кинув спідню сорочку в ароматизовану полотнину, в якій вона жила й далі, туди ж поклав і нічну сорочку з волоссям і, скрутивши все в тугий пакунок, затиснув його під пахвою. Він не потрудився навіть прикрити труп. І незважаючи на те, що чорнота ночі поступово перетворилася на сірість світанку, аж у кімнаті почали вимальовуватися контури предметів, Гренуй більше жодного разу не глянув на ліжко, аби бодай уперше й востаннє побачити Лору очима. Його не цікавив її образ. Вона більше не існувала для нього як тіло, а лише як безтілесний запах. А запах Гренуй тримав під пахвою.

Він тихо підтягся до підвіконня і спустивсь драбиною на подвір'я. Стало знову вітряно, небо проясніло й сіяло на землю холодне темно-синє світло.

Півгодини по тому наймичка розпалила на кухні вогонь. Коли, вийшовши з хати по дрова, вона помітила приставлену драбину, то була ще надто заспана й не звернула на це ніякої уваги. На початку сьомої зійшло сонце. Величезне й золотаво-червоне піднялося воно з моря між обома Лерінськими островами. На небі не було жодної хмаринки. Починався яскравий весняний день.

Антуан Ріші, кімната якого виходила вікном на північ, прокинувсь о сьомій. Він уперше за кілька місяців чудово виспався й, усупереч своїй звичці, ще чверть години полежав у ліжку, потягуючись, покректуючи від задоволення і прислухаючись до приємної метушні на кухні. Коли він потім устав, і широко розчинивши вікно в сонячний ранок, вдихнув на повні груди запашного ранкового повітря й почув рокіт морського прибою, його добрий настрій уже не знав меж. Випнувши губи дудочкою, Антуан Ріші почав насвистувати бадьору мелодію.

Насвистував він і вдягаючись, насвистуючи, вийшов з кімнати й пружною ходою наблизився до покоїв доньки.

Постукав у двері. Постукав ще раз, зовсім тихенько, щоб її не налякати. Відповіді не було. Ріші посміхнувся. Він добре розумів, що вона ще спить.

Обережно просунув він ключа в замкову шпарину, тихо, зовсім тихо відімкнув двері, аби не злякати доньку, прагнучи ще сплячою застати в ліжку й розбудити своїми поцілунками, ще раз, востаннє, до того, як віддати іншому чоловікові.

Двері відчинилися, Ріші зайшов і сонячне світло вдарило йому в обличчя. Здавалося, кімната наповнена блискучим сріблом, усе сяяло, аж довелося на мить заплющити очі.

Коли він їх розплющив, то побачив Лору, яка лежала на ліжку гола, мертва, обстрижена і сліпучо-біла. Це було, немов у кошмарному сні, який він бачив позаминулої ночі в Грасі й був забув його, і зміст якого зараз блискавкою зринув із пам'яті. Все було точнісінько таким, як у тому сні, тільки набагато яскравішим.

Звістка про вбивство Лори Ріші так швидко облетіла Грас та його довкілля, ніби це означало «Помер король!», чи «Оголошено війну!», чи «Пірати висадилися на узбережжі!». Звістка про нове вбивство викликала неймовірну паніку. Вірус старанно забутого страху раптом з'явився знову, як і минулої осені, зі всіма його супутніми явищами: переляком, обуренням, гнівом, істерикою загальних підозр і розпачем.

Вночі люди замикали своїх донечок, забарикадовува-лися, не довіряючи одне одному, і більше не спали. Кожен думав, що все почнеться знову, як торік, щотижня вбивство. Здавалося, час перемістивсь на півроку назад.

Страх паралізував людей ще дужче, ніж торік, бо раптове повернення небезпеки, яку нібито були здолали, породжувало в людях почуття безпорадності. Якщо не допомогло навіть прокляття самого єпископа! Якщо Антуан Ріші, великий Ріші, найбагатший громадянин міста, другий консул, могутній, розсудливий чоловік, у руках якого була величезна влада, не зміг захистити рідної дитини! Якщо вже рука вбивці не зупинилася перед святою красою — бо ж Лора й справді здавалася святою всім, хто її знав, а особливо зараз, опісля, коли вона була мертва. Яка ще могла бути надія уникнути рук вбивці? Він був жорстокішим за чуму, бо від чуми можна було втекти, а від нього — ні, доказом тому був приклад Антуана Ріші. Очевидно, вбивця володів надприродними здібностями. Безперечно, перебував у зв'язку з нечистим, якщо сам не був чортом. Тому багато хто, насамперед наївніші душі, не знаходили собі іншої ради, як іти до церкви й молитися, кожний до свого покровителя, слюсарі — до святого Алоїза, ткачі — до святого Кріспіна, садівники — до святого Антонія, парфю-мери — до святого Йосифа. Вони брали з собою своїх дружин і дітей, молилися з ними разом, їли й спали в церкві, не залишали храму навіть удень, переконані, що в цій зневіреній спільноті лише перед лицем

Мадонни знайдуть безпеку й захист від монстра, якщо безпека взагалі ще існувала.