Партизанская война на Украине. Дневники командиров партизанских отрядов и соединений. 1941–1944

«Бандерівці, бульбівці! Чи дідько вас розбере, хто ви такі.

Радянські партизани йдуть туди, куди їм треба і посправжньому воюють проти ворога українського народу — німця.

А ви плутаєтеся під ногами, заважаєте нам. Оголошуєте себе захисниками народу. Де ж Ви були захисники, коли німці спалили Берест, Овець і другі села і постріляли сотні мирного українського населення. На боротьбу з німцем у вас на хватає хисту, а от із-за корчів стріляти по нас, нападати на нашу розвідку — на це Ви спроможні.

Останній раз попереджаємо — станете на дорозі, зметемо з лиця землі разом з Вашими іржавими крісами. Ваші отамани, керовані гестапо, нацьковують Вас. Населення кляне Вас за братовбивчу різню.

І ще раз попереджаємо — ще один постріл з вашого боку — зметемо [вас] з лиця землі.

Хочете умовитись, присилайте парламентарів з уповноваженнями. Гарантуємо їм безпеку. Замість того, щоб нам заважати покажіть нам німця та його прислужників; ми допоможемо його розгромить.

Командування радянських партизанів».

Ответ бандеровцев:

«Листа твого вертаємо, сховай його собі в кишеню. Пісеньку вашу у нас горобці перестали співати. А погрози й страх ваші лишіть собі.

25.6.43. До побачення в Москві.

Командир відділу Гонта».

Мы напомнили им, что у нас 30 пленных националистов и что мы их отпускаем. Тогда тон листа изменился.

«Друже Командире, — пишут они, — довідуємося, що ви взяли наших ранених друзів з обслугою.

Отже домагаємося негайно доставити цих людей до мене, на село Здвиждже. В противному разі, якщо Ви цього не зробите — примінимо до Вас такі міри, на які Ви заслужите.

Постій, дня 25.6.43 р.

Ком[андир] відділу Гонта».

Мы решили потратить всю ночь на переговоры, но не проливать кровь обманутых людей и, что самое главное, не распространить по всей Галичине слуха, что мы бьем националистов, чтобы они в каждом селе потом встречали нас пулями, как это было до сегодняшнего дня.

Повозки обоза стояли с запряженными лошадьми, люди, свалившись, спали прямо тут же на траве возле своих повозок, на своих местах.

Я нервничал, эти сволочи задерживают движение — мост не строится, связного от них нет, к[оманди]ра 10-й роты не могу найти. Со зла ударил связного 10-й роты, который 3 часа пропутался в поисках своего к[оманди]ра. Наконец, в 2.00 националисты убрали свои заставы и мы начали строить мост. В 4.00 мост был готов и мы двинулись по маршруту.

Да, еще одно их письмо:

«Командиру червоних партизанів.

Ви звертаєтесь, щоб Вас перепустили куди, Вам потрібно, отже не подали, куди Ви потребуєте їхати, щоби Вам можна було забезпечити переїзд, тому потребуємо від Вас чоловіка, з яким можна було б договоритися, куди і коли Вам потрібно їхати.

25.6.43 р. Командир Гонта».

Проезжая село Здвиждже, на улицах я заметил женщин, стариков, явно было, что население симпатизирует нам. Но вооруженные части бульбовцев не показывались вблизи. Можно было видеть их вблизи от дороги, в кустах, на деревьях, на вышках, наблюдавших за нашим движением.

В селах Постойно, Еловица население целыми толпами стояло возле бывших дворов (оба села сожжены), встречая приветливо наших бойцов, в некоторых группах были вынесены вода, молоко, табак для наших ребят. Села сожгли немцы, как бульбовские. Народ в большинстве недоволен бульбовцами, воюющими против нас и немцев. Вернее, не воюющими, а дразнящими и нас, и немцев, и поляков. Воевать ржавыми винтовками против силы. Я всегда привожу пример Франции, Австрии, Чехо-Словакии и других стран, гнавших под силой оружия фашистов, вооружение этих стран было в сотни раз лучше, чем у этих бандеровцев и бульбовцев.