Партизанская война на Украине. Дневники командиров партизанских отрядов и соединений. 1941–1944

«Гітлерові — посіпаці, скаженому собаці,

Кобель тебе начинав, а сука сплодила, на білий світ пустила. Отож, курвий сину (осиковий кілок тобі в спину) прописуєм, що ми живі та здорові, як ті дуби у діброві. Клонимось тобі голим задом, і просимо Вас поцілувати в сраку нас. А [ми] вже своїм чередом, ще й покропим — передом, щоб ти розуму набрався, щоб ти з нами не тягався.

Та ще побажаємо тобі від щирого серця — сто болю у реберця, сто чортів у твою пельку, щоб ти швидше ліг в земельку, в осиновий гроб, та й, мать твою йоб!

А вже ти зграю свою скликав, а вже ти руки кров'ю потирав, нахвалявся, чорним душам присвячався: „Я пошлю на схід вояків-арійців. Я розіб'ю партизан, розвію, кров'ю людською уп'юся та й повеселюся. Та пошлю я машини і танки, щоб дали ворогам прочуханки. А для більшої рації — ще підкину авіації, от тоді в тилу — буде мирно та тихо“. А тебе, людожере, стикало лихо. Як води з моря не випити, як вітру в полі не спинити — так і нас, партизан, хоч сказися, хоч сто разів навколо хуя обкрутися — не здолати тобі нас, не розвіяти, бо ми — є месники народні, захисники благородні. І не злякають нас ні машини твої, ні танки, бо є для них партизанські приманки, самі їх готуємо — непрошених гостей частуємо.

Їдуть вони на машинах і вибухають на партизанських мінах. Всім їм отут надходить капут! Бо воїни твої — арійці не заслуговують на інші гостинці. А ще потішили нас, партизан, твої літуни. Над лісами і батальйонами — міни кожної днини. Є — великі втрати, бодай — не збрехати:

1. У нашої баби Насті — дві курки вбито зозулясті.

2. Біля дірявого моста, приблудній корові відбито хвоста.

3. Наведено жах на болотяних жаб.

Хоч вір, хоч ні, а так було — усі дні.

Кобиляча твоя голова, не розум у ній, а трава. Ти свиняче вухо, нашої ради послухай: „У першу чергу, не вір генералові авіації Кіцінгеру[398]. Не вір ні трохи і рейхкомісарові України Коху. Надсилають вони тобі депеші, надсилають листи, щоб брехню замести. Адже, доложили, що партизан розбили. А ми на всіх вас хуй положили. У тебе вже й так скоро вуха лопнуть, коли б хто підслухав, які вісті йдуть с фронту і тилу — хоч відразу лягай у могилу. А поки ти живий, ми тобі пишемо, своїм листом потішимось. Всесвітній ти, телепень, дурний, як пень! Чухай тепер свої ослячі вуха та приказуй: „Коли б знаття, що таке биття!““

А вже й б'ють… так б'ють, навіть дихати не дають. Біля Курська і Орла — твоя Армія лягла. Коло Білгорода — теж застряла орда. У Сицилії кують і в Донбасі починають партизани (це ж не диво), б'ють тебе і в хвіст, і в гриву! Ми тебе потішимо, ми тобі припишемо, як зозуля уночі… та ніколи ж не бувало, щоб вночі вона кувала. Ой, не даром птиця кує — смерть тобі вона віщує. Чуєш, свиняче рило, щоб тебе громом убило. Гола тобі срака, задрипана собако, щоб тобі руки і ноги звело, щоб тобі живіт підтягло, аж до самого пупа, арійська от залупа.

Під листом цим підписали тисячу дев'ятсот сорок третього року, в липні місяці, Н-ські партизани».