Пасербки восьмої заповіді

— Ні-і, - байдуже кинув „син“ і глибоко затягся, ховаючись у сизій хмарі, що так і валувала. — Я, святий отче, під Остервою народився, недалеко, але не тут. А в Шафлярах давненько… Як на першій своїй одружився, так одразу й перебрався. Хата в них добра була, багата, не те що в мене, от і пішов у прийми. Ох і баба ж була, святий отче, першенька моя, ох і баба! Чисто Полуденниця! Раз, пам’ятаю, заблукали ми з нею аж на озера…

— Полуденниця? — лагідно посміхаючись, перепитав домініканець, а ченці на лаві заворушилися, немов зачули здобич. — Хто ж це така, сину мій?

— А Христова дочка, — нітрохи не спантеличився дід. — Та бачу, ти цього не відаєш, отче мій?

— Дочка?! — на мить сторопів Гембицький. — Яка дочка?!

— Молодшенька. Їх у нього багато, Боженька в цім ділі мастак: Веснянки, що по небу на блискавках літають, Зорниці, що росу кожного ранку сіють-висівають, потім Мавки, блудливиці лісові… Але Полуденниці найкращі, це я вам точно кажу, як на сповіді, святий отче!

— А… чим вони займаються, ті Полуденниці? — дідові теревені та його таке дивне розуміння Христової рідні збили єпископа з пуття. — Мабуть, ворожінням та лиходійством?

Останні слова здивували самого Гембицького. Було в них щось патріархальне, замшіле, аж ніяк не гідне князя церкви, який користається заслуженою повагою навіть у Римі, - таке питання личило скоріше тупому холопові, якби той казна-яким побитом начепив чернечу рясу, а проте з боязкою повагою слухає про поганські дурниці своїх предків.

— Де вже їм, сердешним, лиходійством займатися? — здивовано звів брови дід. — Ну ти, святий отче, й скажеш! Дочки Господа нашого, і раптом — лиходійниці! Чого вас тільки навчають у монастирях ваших?! Полуденниці святою справою займаються — розігрітих дівок у косовицю на траву кидають…

— Навіщо?

Дід довго хихикав, дрібненько здригаючись.

— Ох і пустун ти, отче, — нареготавшись, він погрозив єпископові кривим маслакуватим пальцем, — ох і пустун! Навіщо, питаєш? Ох і…

Не договоривши, дід знову зайшовся сміхом, ляскаючи себе по стегнах і трясучи лисою головою.

Трирічне хлоп’я придибало до діда й почало здиратися до нього на коліна.

— Онук? — запитав Гембицький, невдоволений, що взагалі встряв у розмову зі старим поганцем. Він не знав, як виплутатися. — Чи правнук?

— Правнук мій он де, — дід махнув рукою на здоровенного парубка, що слухав якісь розпорядження хазяїна будинку Зновальського. — А онук йому каже, щоб дах лагодити ліз, лобуряка…

Хазяїн Зновальський закінчив розмову з хлопцем, підійшов до діда й забрав од нього карапуза, не забувши поклонитися провінціалу.

— Зоська сказала — переодягти малого треба, — кинув Зновальський і пішов геть, примовляючи до дитини. — Ходімо, дядьку мій рідний, переодягнемося, будемо як люди…

— Отак у нас у Підгаллі, - гмикнув дід і знову запалив свою люльку. — Бачив, святий отче? Онук мій сина мого на руках носить! Дивовижні діла твої, Господи… А про Полуденниць — це ви здорово, святий отче! Навіщо, кажете?.. треба буде кульгавому Марцину розповісти, нехай теж нарегочется…

І потім ще довго кивав та хмикав, дивлячись на провінціала, котрий усе ще тинявся по двору.

Обпечений Мардула відлежувався в материній хаті під доглядом мами — Янтосі. Тіло розбійникові дбайливо змазали горіховим маслом, бабусі-знахарки збіглися й напували його відварами й шепотіли по кутках потрібні слова; валявся Мардула на прохолодних новеньких простирадлах, добровільно запропонованих сусідською дівкою зі свого приданого — дівка вже другий рік була не від того, щоб побачити юного розбійника на цих простирадлах, щоправда, у трохи іншій ролі, ніж зараз.

Михал тинявся навколо, соромився зайти й розпитати про Мардулине здоров’я. Сам воєвода постраждав не дуже: обпік долоні, і вподовж місяця Райцежу було б боляче не палаш — навіть лозину в руки взяти; та в голові й досі танцювали чорти після страшного удару об воду Гронча, коли падав туди, обійнявшись із Мардулою.

Попоходивши туди-сюди, Михал вертався додому, аби через годину-другу прийти знову.

Шафлярами без діла вештався Джош — він об’ївся й через те був схильний до меланхолії; а за Джошем вервечкою брели ледь не всі шафлярські собаки. Щойно на їхніх очах Мовчун примудрився поцупити в Хробака, величезного кошлатого пса, його улюблену баранячу лопатку — Хробак зарив її в землю й для певності влігся за два кроки від схрону; тож собачому захопленню не було меж, надто коли одновухий злодюга потягав-потягав кістку та й повернув ошарашеному Хробакові, який навіть не гаркнув на викрадача.

Дві сухорляві суки здивовано перезиралися й обгавкували Мовчуна, який ігнорував їхні блохасті принади.