Пасербки восьмої заповіді

Усвідомлюючи скромні достоїнства своєї зовнішності, які тьмяніли поряд зі сліпучою баронесою Айсендорф, Марта була здивована, коли й коло неї почали упадати молодики, серед них і один віконт. Вигідно вискочити заміж було дуже принадно, але Марта з цим не квапилася, та й молодих людей цікавило поки що аж ніяк не весілля. Прихильно приймаючи залицяння й коштовні знаки уваги, Марта завбачливо тримала своїх кавалерів на відстані, періодично витягаючи з голів надто завзятих заздалегідь заготовлену фразу чи згадку про вчорашню розмову — і залицяльники бентежилися, червоніли й на якийсь час давали Марті спокій.

Оженити на собі одного з цих пихатих жевжиків Марта могла дуже легко, але те, як жила баронеса Айсендорф, її аж ніяк не надихало, та й ніхто із залицяльників не подобався Марті настільки, аби зважитися пов’язати з ним своє подальше життя.

Як часто буває, все вирішив випадок; і випадок цей звався Джозефом Воложем.

2

Джозеф Волож був кишеньковим злодієм. Спритним, щасливим, веселим — але кишеньковим злодієм. Із тих, кому тісно у власній шкірі, хто мимохідь украде важкий гаманець, набитий золотом, не забувши замість нього підсунути роззяві-власнику такий же важкий камінь, загорнутий у хустку, що його здивований та обурений потерпілий знайде, тільки-но прийшовши додому; із тих, хто половину добутого легковажно роздасть злиденним пиякам, на решту щедро почастує своїх приятелів, а до ранку знову залишиться ні з чим і, весело насвистуючи, вирушить на промисел.

Крав Джозеф переважно в багатих. О, зовсім не тому, що сумління не дозволяло йому обкрадати бідних — якщо нестатки дошкулять, то дуже навіть дозволяло! Поступливе сумління в такому разі заміняв простий і точний розрахунок: у багатих людей грошей більше. Отже, вкравши один раз, можна в достатку жити якийсь час, перш ніж доведеться знову вдатися до свого ремесла. А якщо скубти гамани занадто часто, та ще й у тому самому місті — зростає ризик попастися. Джозеф не хотів кидати Відня. Він йому подобався. Джозеф із задоволенням ходив в оперу — і не тільки «працювати», — він захоплювався віденською архітектурою, йому були до душі тутешні винарні й тутешні жінки…

Джозеф жив у Відні вже більше року і мав намір пожити ще — скільки зможе.

Але Джозеф був кишеньковим злодієм. ЛИШЕ кишеньковим злодієм. І дуже скоро з’ясував, що кишеньковий злодій, на думку віденського «дна», — аж ніяк не найбільш привілейована верства злодійської гільдії.

У Відні споконвіку цінувалися домушники. Саме вони вважалися тут злодійською елітою, хоча Джозеф так і не зміг зрозуміти — чому? Такий стан речей зачіпав його професійну гордість, і якось Джозеф зопалу кинув своєрідний виклик Арчибальдові Шварцу на прізвисько Грижа — визнаному авторитетові серед віденських домушників.

— А слабо гаманець зрізати, Грижо?! По особнячках, надто коли господарів дома немає, а челядь по шинках гуляє, - кожен шастати зуміє!

Хоч як дивно, Грижа не образився, не став хапатися за ніж, а тільки недобре посміхнувся в пишні прокурені вуса.

— Чого ж, приятелю? І по будинках шастати нескладно; і гамана в роззяви поцупити не бозна-яке мистецтво! Зрізав, розпатрав його за рогом, перелічив убоге дзеленькало, поплакав над долею своєю бідолашною — та й просадив усе за один вечір! Хіба не так?! В особнячку підломленому одним гаманом не обійдеться!

— В деякому гаманці добра більше, ніж у твоєму будинку! — у тон Арчибальдові заперечив Джозеф; за свій довгий язик він мав у злодійському середовищі прізвисько Джош-Мовчун. — А пальчики кишенькового злодія, друже Шварце, вони не твоя тупа відмичка!

— Отже, домовилися, — ще раз посміхнувся Грижа, допиваючи пиво. — Я гаманець зрізую, а ти будинок чистиш. Обидва без обману працюємо, на повну силу. І подивимося, хто в чужому ремеслі більше розуміє та чий видобуток цінніший. Три дні терміну.

— Будинок? — сторопів Джош-Мовчун, який не сподівався такого повороту справи. — Я?!

— Будинок, — весело підтвердив Грижа, і кожен, хто добре знав Арчибальда Шварца, зрозумів би, що жарти скінчилися. — І саме ти. А ти як думав, базіко?! Ти мені, розумієш, по честі моїй злодійській ногами тупцюєш, а я — шмарклі витри та слухай?! Усе вже, голубе залітний, — баш на баш. Ну а хто програє — той у цьому ж трактирі на четвертий день при всіх наших під стіл залазить і привселюдно відгавкується: мовляв, брехав, як собака, і прощення прошу. Ну як, згоден?!

У хитрих очах Мовчуна-Джоша спалахнули очманілі іскорки.

— Згоден! Через три дні тут, — і він подав руку Арчибальдові Шварцу.

— Дивися, пупа не надірви! — глузливо кинув Грижа Джозефові наздогін, коли той виходив із трактиру.

3