Пасербки восьмої заповіді

Марта не помітила, коли Михал устиг спішитися та швидким кроком підійти до дружини. Щойно придворний воєвода графа Висницького з коня милувався монастирськими стінами — і ось він уже стоїть поруч із Беатою та щось їй виказує. Марту й абата Яна здивувало Михалове поводження: якщо вже кому й слід було виказувати, то це вельможі, який прискакав казна-звідки, чия чемність і справді межувала з нахабством. Видно, Беату це теж здивувало, вона спробувала заперечити чоловікові — слів не було чутно, зате було добре видно, як пан Михал непоштиво стиснув плече дружини, силоміць повернув її обличчям до монастиря й кивнув головою на ворота.

Беата покірно рушила до воріт, гайдуки, отямившись, поїхали слідом, а в компанії ввічливого шляхтича голосно розреготалися — сміх цей долинув навіть до тих, хто стояв біля вікна. Сам вельможа наблизився до пана Михала, узявся в боки й кинув кілька коротких різких фраз.

Далі Марта не дивилася. Скоряючись незбагненому пориву, вона вибігла з келії — абат Ян негайно пішов за нею — і сходами кинулася вниз. Спустившись, Марта покликала Джоша, який дрімав у холодочку, проминула Беату, яка щойно зайшла в монастирський двір (її вагітність лише тепер впала Марті в очі), і вискочила за відчинені ворота. Карета все ще стояла неподалік, сонні візниці дрімали на передках, забувши випрягти коней, але більше нікого поряд з монастирем не було.

Лише курява клубочіла по дорозі, що тяглася ліворуч, і в долину, до берега річки Тихої.

Марта мерщій рушила за тим пилом.

Джош трюхикав поряд. Він час від часу підводив голову й заглядав жінці в очі.

На морді собаки застиг той хворобливий вираз, який іноді буває в німих, коли їм конче треба щось сказати, а мертвий язик ледь повертається й народжує тільки звірине рикання.

4

Дзенькіт зброї — перше, що почула Марта, коли вибігла на кручу. Звідси добре проглядалося піщане плесо річки, прямо під Мартою біля плакучої верби стояли четверо супутників увічливого шляхтича й двоє гайдуків Райцежа. Вони збуджено сперечалися. За двадцять кроків від них один проти одного завмерли Михал і його супротивник — хвилину тому вони обмінялися першими ударами.

«Господи, та що ж це таке!» — з відчаєм подумала Марта. Вона ніколи не могла зрозуміти, як через дурницю, через мізерну дрібницю, що не варта й ламаного шеляга, двоє молодих, здорових чоловіків ладні всадити в груди один одному півтора ліктя холодної криці.

Утім, чоловік її покровительки Вільгельм фон Айсендорф теж не був миротворцем, і Марті двічі доводилося бачити двобої барона з черговим забіякою, що відбувалися просто в маєтку Айсендорфів; а скільки разів педантичний у питаннях честі барон Вільгельм бився не в присутності компаньйонки своєї дружини?!

Шляхтич зненацька стрибнув уперед, і кривий клинок його шаблі люто брязнув об важкий Михалів палаш. Полетіли іскри, шляхтич відскочив, знову наблизився й спробував дістати Райцежа з іншого боку. Михал не рушив з місця, лише рука його зрушилася на п’ядь лівіше, та лезо кривої шаблі знову наткнулося замість живої плоті на драгунський палаш.

Удар.

Ще один.

«Він же вб’є цього чепуруна!» — раптом зрозуміла Марта, дивлячись на вузьке Михалове обличчя, що перетворилося на алебастрову маску. Перед нею був не злодій, а воїн, не Михалек Івонич, а воєвода Михал Райцеж, і першими, хто після Марти зметикував це, були супутники шляхтича. Вони загомоніли й рушили до тих, котрі билися; вони мали намір розборонити їх, але не встигли, — Михал, який до того нерухомо стояв на місці, коротко ступнув уперед, драгунський палаш завертів криву шаблю в миттєвому страшному танку, прорвався крізь блискучий заслін і до половини пірнув у живіт увічливого шляхтича.

Потім Михал підвів голову, побачив бліду як полотно Марту на кручі, привітно помахав їй рукою і взявся жменею зернистого піску відчищати кров з палаша.

Біля ніг Михала помирав увічливий шляхтич.

Судячи з рани, помирати він мав довго та болісно.

Коли Марта зверху вниз дивилася на спокійну братову поставу, Михал навіть не повернувся до своєї жертви, біля якої розгублено товклися четверо його супутників, — вона подумала, що Михал свідомо вибрав для цієї людини таку смерть.

Ні хвилини не вагаючись.

І Марті зробилося холодно.

5

Усю відправу за здоров’я Беати Райцеж та за її благополучні пологи Марта простояла мов на голках. Перед очима весь час поставав молодик, убитий лише тому, що допоміг вийти Беаті з карети. Щоб хоч якось відволіктися, Марта переводила погляд на відповідне до події вбрання абата Яна на Михала — воєвода Райцеж стояв на колінах поруч із дружиною та час від часу хрестився — і мимоволі відзначала, що брати настільки ж різні, наскільки й схожі. Чернець і воїн, сповідник і вбивця… злодій і злодій. Обидва стрункі, сухорляві, з тонкими одухотвореними рисами обличчя — і Марті раптом спало на думку, що вираз обличчя абата Яна, коли він слухав

її сповідь і потім натхненно розповідав їй про єресь катарів, був багато в чому схожий на вираз обличчя Михала, коли той бавився лискучою крицею й коли витирав піском закривавлений клинок.

«А я? — жахнулася Марта. — А яка я?..»