Пасербки восьмої заповіді

— До мого млина, — нітрохи не збентежився старий, обернувся та по-дитячому широко всміхнувся. — Дорога на Бугайці якраз через мій млин і пролягає. А якщо ти, святий отче, тутешні стежини ліпше мене знаєш — їдь наперед і веди нас як пастир…

Брат Ігнатій не знайшов, що відповісти, — але коли старий доїхав до своєї хати, що ховалася за млином, і зупинив віз, повністю перегородивши ним дорогу, квесторові підозри повернулися знову. Однак поставити таке слушне запитання знахабнілому мірошникові не дав йому абат Ян.

Отець-ігумен напрочуд жваво зістрибнув із візка й умить опинився біля діда.

— Що це означає, старий? — жорстко спитав він. — Чи ти обдурити мене вирішив? Де твій брат, де Бугайці?

— Не тільки вирішив, а й обдурив, мій отче, — не змигнувши оком, зізнався мірошник. — Бугайці, звісна річ, на місці, де їм і належить, а брат мій помер від лихоманки ще позаминулої зими, отож палити його немає ніякої потреби.

— Ах ти!.. — задихнувся від обурення брат Ігнатій, але лаятися брутальними словами в присутності абата не зважився. — Та ти хоч розумієш, із ким розмовляєш? Святого вітця дурити — і мене теж, між іншим, людини Божої! — такого тобі Господь довіку не простить! Горіти тобі в пеклі, старий пень, розпечені пательні язиком брехливим лизати…

— Угамуйся, брате Ігнатію, — отець Ян вимовив це неголосно, але так, що товстий квестор затнувся і вмить прикусив язика.

— Може, й так, — погодився тим часом мірошник, чухаючи клоччасту сиву борідку, — може, й справді горіти мені в пекельному вогні… на все воля Божа.

— Про те не тобі судити, — урвав балакучого старого абат Ян, — і навіть не мені. А тепер кажи: навіщо я тобі потрібен? Раз обманом привів мене сюди — виходить, є привід. Говори!

— Виходить, є, - охоче підтвердив мірошник. — Стахом звуть мене, святий отче. Стах Сокира, із Гарклівських Сокир. Чули чи ні?

— Точно, що Сокира, — пробурчав на візку брат Ігнатій, але ні абат, ні мірошник не звернули на нього уваги.

— А розмова в нас довга буде — тому давайте ліпше, святий отче, до хати підемо, на лаві сядемо, а квестор ваш нехай поки коней розпряже.

— Немає в мене часу, мірошнику Сташе, із тобою на лавах висиджувати! — перебив його абат, і квестор згідно закивав з візка, усім своїм виглядом показуючи, що цілком підтримує вітця-ігумена. — Розвертай, брате Ігнатій, поїхали звідси!

Брат Ігнатій вельми охоче взявся виконувати вказівку абата, і хоча розвернутися на вузькій дорозі було дуже непросто, це йому зрештою вдалося.

— Ні, то й ні, - якось аж занадто легко погодився старий Сокира. — Їдьте, святий отче. У мене часу доста…

І не озираючись пішов до хати.

Коли, добряче поблукавши отими лісовим стежками, що розбігалися врізнобіч, абатський візок утретє звернув до того ж самого млина, брат Ігнатій не витримав таки й міцно вилаявся, і отець-ігумен нічого на це не сказав. Зате сказав квестор; багато чого сказав, а наостанок своєї довгої й відчутно мирської промови обернувся до абата й стиха прорік:

— Чаклунство це, отче-ігумен, справжнє чаклунство! І мірошник цей — чаклун проклятий, душу Нечистому продав! От і водить нас тепер, як окуня на гачку!

— Чаклунство, кажеш? — спокійно перепитав абат. — Що ж, може, й так…

Залишивши візок та випроставши перед собою правицю із затиснутим невеликим розп’яттям з полірованого дерева, отець Ян неквапливо попрямував до хати, читаючи на ходу молитву.

Двері відчинилися, на порозі стояв Стах Сокира; він зацікавлено стежив за діями абата.

— Амінь, — посміхнувся мірошник, коли отець Ян дочитав молитву й підійшов до нього майже впритул. — Не допоможе, мій отче. Хрещений я, — і старий широко, щоб помітили й абат, і квестор, перехрестився; а потім розстебнув помір сорочки і випнув запалі груди та мідний хрест на почорнілому від часу шкіряному гайтані. — Ми, Гарклівські Сокири, не куплені-продані, а родові, від нас до ворога роду людського ниточка не тягнеться. Тож вибачай, святий отче, коли що не так. Ходімо краще до хати — поговоримо.

— Нема про що святій людині з таким лиходієм, як ти, гомоніти! — не стримався осмілілий з переляку брат Ігнатій. З несподіваною спритністю, він раптом став поміж абатом і мірошником, а в руках квестора виявився важкий сучкуватий кийок — саме ним під час мандрівок квестор не раз відбивався від собак і лихих людей, надто від корчмарів, котрі вимагали плати. — Якщо ти молитви не розумієш, то оце — якраз для тебе буде!

Але тут через вінце хати ступили три здоровенні вайлуваті хлопці з виразом однакової нудьги на фізіономіях — чи то робітники, чи то підмайстри, а може, й сини Стаха Сокири — і перевальцем рушили до сторопілого квестора.

— Випряжи коня, брате Ігнатію, — торкнув квестора за плече абат Ян і якийсь час розглядав хлопців, які зупинилися.

Абат важко зітхнув, зійшов рипливими сходами, увійшов до хати. Мірошник мовчки дав йому дорогу.

* * *