Пасербки восьмої заповіді

Попереду впевнено ступав родовий мірошник Стах Сокира з гачкуватою ковінькою в руках, і мав він такий вигляд, наче щодня звик до схід сонця швендяти до цвинтаря й назад. За сивеньким чаклуном статечно прямував настоятель Тинецького монастиря абат Ян Івонич, тримаючи в правиці маленького молитовника в оправі з тисненого сап’яну, а обабіч від ксьондза перевальцем рухалися двоє велетнів у полотняних штанях і сорочках.

— Найдобрішого ранку, ваші милості! — першим порушив мовчання Півняче Перо, коли проводир-Сокира, а за ним і решта зупинилися за декілька кроків од тих, хто снідав.

— Оце і є диявол, святий отче! — шепнув мірошник через плече вітцю Янові, але голос підвів старого Стаха, тож сказане почули не тільки Півняче Перо й Сивий, навіть Марта, яка сиділа найдалі.

— Котрий з них? — недовірливо перепитав абат. — Отой, кошлатий?

— Та ні! — прикро повернувся мірошник до нетямущого настоятеля. — Кошлатий — то мій син! А Нечистий…

— …А Нечистий — це він про мене! — Півняче Перо скинув берет і помахав ним із усією можливою люб’язністю, щоб у тинецького настоятеля не залишилося ніяких сумнівів. — Сідайте з нами, святий отче, перекусимо, чим Бог послав…

Спершу абат Ян явно хотів щось сказати, можливо, навіть сакраментальне «Apage, satanas [15]!», але при останніх словах Великого Здрайці поперхнувся й надсадно закашлявся.

— Здоров був, Сташе! — як нічого не бувало вів своє Півняче Перо. — Ну, чого стоїш як стовп?! Ти ж бо торгуватися зо мною прийшов? Сідай, поторгуємося, по руках ударимо!

Схоже було, що в старого Сокири враз пропало будь-яке бажання торгуватися та битися з Великим Здрайцею по руках, але подітися мірошникові було нікуди.

— Тобі потрібна ця жінка, — нарешті набрався відваги мірошник.

— Потрібна, — погодився Півняче Перо, соковито хрумаючи пучком зеленої цибулі, і, незрозуміло чому, додав:

— Ет, перемелеться — борошно буде!

— А мені потрібна душа мого сина, — відрізав Стах і всім сухеньким тільцем обіперся на ковіньку, немов слова ці відібрали мірошникові й без того мізерну силоньку.

— Потрібна, — знову погодився диявол, сьорбаючи пиво дрібними ковточками. — Одного не збагну: за віщо мені її повертати? За твої красиві очі?

— А тому, що інакше… — старий Сокира затнувся. Ні, не так уявляв він собі цю зустріч. Домовитися з Півнячим Пером віч-на-віч, віддати йому Марту в обмін на синову душу, змусити скасувати давню угоду, а якщо обдурити спробує — як щитом, прикритися від Нечистого святим вітцем! Але отак, прилюдно, під пиво…

— А інакше… — тупо повторив мірошник і знову замовк.

— А інакше святий отець мене виганятиме. Правильно, Сокиро?!

Мірошник не озвався. Стояв, кліпав, супив ріденькі брівки.

— Тільки ви, святий отче, спочатку помізкуйте гарненько: чи варто через чаклуна Стаха мене гнати? — з уїдливою посмішкою теревенив Великий Здрайця. — Адже я вас обманом до млина не волік, очей не замилював, та й на Мартину душу не зазіхаю! І життя її мені ні до чого. Не вірите? Тоді запитайте в неї самої, а ще ліпше помізкуйте самі: невже наша мирна трапеза схожа на насильство?! А цей чудовий дідусь, святий отче, намірився прокляту душу сина свого на вашу сестру виміняти, а вашою сутаною бенедиктинською прикритися! От візьму я зараз, скасую угоду на Гарклівського вовкулаку та й піду собі геть — як гадаєте, святий отче, довго ви проживете з тієї хвилини? Адже ви тепер для Стаха Сокири — огнь палаючий, вічна гроза над головою!

Абат Ян відчував, що в словах Нечистого (якщо це й справді був він) приховується підступ, але поки він не міг нічого заперечити.

— Отож, ні до чого вам, святий отче, мене проганяти, — зробив висновок Великий Здрайця. — Я й сам можу піти. А можу й не йти. При мені Стах вас зачепити побоїться. Знає, старий шкарбан: як захочу, навіть сина батькові на горлянку кину. Їдьте з Богом у свої Шафляри, а ми з Мартою опісля договоримо. Авжеж, злодієчко?

І Півняче Перо вдоволено реготнув, помітивши, як пересмикнуло Яна при словах «з Богом», вимовлених нечестивими вустами.

Ян стояв розгублений. Він не хотів вірити дияволу, він би не повинен йому вірити — сатана ніколи нічого не робить просто так, нікому не допомагає задарма, і за всі його послуги потім доведеться розплачуватися, але… ніякого іншого виходу, крім як скористатися пропозицією Великого Здрайці, абат придумати не міг!

Великий Здрайця вичікувально дивився на абата, а той гарячково шукав правильного рішення; мірошник понурився й теж намагався щось придумати, та тільки нічого йому не спадало на думку — Марта вислизала з рук Стаха Сокири, так добре задумана угода розсипалася! А Марта завмираючим серцем чекала, чим скінчиться справа. Їй було страшно й чомусь водночас весело: усе, що могло трапитися, уже трапилося, і гірше, напевно, не буде; як гравець, який поставив на кін усе, що в нього було, вона чекала розв’язки.

Натомість десь зовсім поряд залунав кінський тупіт, і з-за щільної габи туману, що почала світлішати, вилетіла величезна постать вершника. Він летів мов навіжений.