Пасербки восьмої заповіді

— За що хлопця губите, добрі люди? — запитала Марта й підступила до пораненого.

— Коня взяв, падлюка! — одказав владним голосом той, в якому відразу можна було впізнати сільського війта. — Я вже думав — усе, пропав жеребець, відведуть у Сілезію чи за Дунай і пиши пропало… А бач, не встигли відвести, плем’я єгипетське!

— Не підходь! — безнадійно скрикнуло циганча. — Ай, не підходь, життя позбавлю!

Марта простягнула руку й легко доторкнулася до передпліччя пораненого, трохи вище нашвидкуруч замотаного ганчіркою порізу. Чоловік стрепенувся, хоча поріз був дріб’язковий, і навіть якби Марта зачепила його — болю особливого не завдала б, потім часто закліпав, немов йому в око потрапила смітинка, потрусив патлатою головою і здивовано вирячився на своїх супутників.

— Агов, мужики! — гукнув він. — Стривайте! А за що ми цигана цього карати зібралися?!

Найближчий власник сокири — кремезний похмурий бородань — повернувся й виразно постукав себе обухом по лобі. Правда, лоб у нього навіть на перший погляд був такий, що можна було стукнути й сильніше — якщо сокири не шкода.

— З глузду з’їхав, Саблику?! Він же коня в тебе взяв!

— Невже?!

— Ну так! Твого гнідого! Та ти що, осліп — он же твій жеребець стоїть!

— Це не мій жеребець! — упевнено мовив поранений Саблик.

— Не твій?

— Не мій. У мене зроду гнідих не водилося.

— Та ти ж сам кричав, коли ми до Джерела під’їхали: тримайте, браття, конокрада чортового, вражу силу! От я й примітив — начебто знайомий гнідий під циганом гарцює! Ще зрадів — бачу, спішився кучерявий, коня напуває, а то пішов би верхів’ям!..

— Не мій кінь, — Саблик відвернувся й знову взявся перев’язувати постраждалу руку, спритно допомагаючи здоровій руці зубами. — Зроду не водилося в мене гнідих. Не люблю.

— Тоді за що ми до цигана сікаємося?!

— Не знаю. Може, він у твоє цебро плюнув.

Бородань засунув сокиру за пояс і перевальцем підійшов до Саблика. Постояв, дивлячись на нього з явним бажанням дати тому у вухо, потім гучно висякався Сабликові під ноги й рушив до колодязя.

Інші, знизуючи плечима, потягнулися за ним.

Марта провела їх утомленим поглядом і повернулася до циганчати.

— Не підходь, — циганчук підсунув їй до обличчя ніж, ледь не порізавши губу, і щільніше притиснувся спиною до яблуні. — Уб’ю!

Марта не озвалася.

— Не підходь! — ще раз зойкнув хлопчина, заплакав і сів на землю.

Джош облизав циганчаті мокрі щоки та ліг поруч, покусуючи стебельця трави.

— Тікав би ти звідси, — Марта витирала з лоба піт і зрозуміла, що злякалася, — шалено, смертельно злякалася, просто раніше не встигла це помітити, а коли помітила, то не пустила в серце.

Якби Джош-навіженець кинувся на мужиків, ліг би під сокирами через дурість свою невгамовну…

— Друц, — замурмотало циганча, втупившись у землю. — Мене звуть Друц!.. Я для тебе, пані, я за тебе… Наш табір у Сілезію три дні тому пішов, там ярмарок знатний, а я не встиг!.. Затримався тут… Хочеш, пані, вийми мою душу, топчи її, дави каблуками — дякуватиму тобі, у ніжки поклонюся! Хочеш?!

Золота сережка в його лівому вусі гойдалася, граючи сонячними зайчиками.

— Дурень ти, Друце-конокраде, — зморено відгукнулася Марта, здригнувшись при словах Друца про душу. — Стрибай-но ліпше в сідло та поганяй до своїх у Сілезію. Опам’ятаються мужики — ні я, ні Господь Бог тебе від їхніх сокир не врятує. Зрозумів? А гнідого твого Бовуром звати — затям, бо на інше ім’я він не відгукнеться. І не треба на мене видивлятися, роззявивши рота, я тобі не ікона Божої Матері… Ну, скачи!

…Дідок-мірошник, що так і не випряг волів зі свого воза, стояв край дороги та спостерігав за всім зоддалік. Коли за циганом Друцем запуріло, як той помчав, прилипнувши до спини краденого жеребця, мірошник похитав головою і замислено відкопилив нижню губу.

— А це часом не та жінка, про яку вчора вночі нам Півняче Перо казав? — запитав він у самого себе.

І сам собі відповів:

— Може, й та. Але ж поспішати все одно не треба…

— Яка жінка? — поцікавився його могутній син, поглядаючи на припалого до цебра одновухого пса.

— А та, що в чорта куплену душу з-під носа вкрала. Як циган коня з чужої стайні.

Мірошник ще раз похитав головою, усміхнувся тихою нехитрою посмішкою і повторив:

— Але ж поспішати все одно не треба…

5

Стіни тинецького монастиря, складені з ретельно підігнаних одна до одної брил тесаного каменю, вирасли перед Мартою і Джошем як з-під землі. Щойно тільки ще був ліс, стежина кривуляла між замисленими в’язами й древніми дубами, що не дозволяли бачити нічого далі найближчих стовбурів — і раптом ліс якось відразу скінчився, немов обрізаний велетенським ножем, а над головами вже нависали стрімкі монастирські стіни, що більше скидалися на фортечні. Тинецький монастир у смутні часи й справді частенько служив фортецею, причому стіни, на які зараз із щирим благоговінням дивилися Марта і Джош, жодного разу не були подолані ворогом. Чи то Господь оберігав святих батьків і мирян, які ховалися за ними, чи то закутаний у камінь оплот віри просто виявився не до снаги нападникам. Утім, одне одному не перешкода, і навіть навпаки…