Пасербки восьмої заповіді

Приголомшений зіткненням зі Стражами, напівобм’яклий у Михалових руках, юний розбійник усе-таки примудрився вихопити з-за пояса ніж і, тримаючи його вістрям до себе, вивернувся й навмання стьобнув по ворогові.

Відтштовхнувши Мардулу, Михал похапки доторкнувся долонею до рани — поріз був болючий, але неглибокий і практично безпечний. Але полегшено зітхнути йому не дали: розбійник знову кинувся вперед, згорбившись та набичивши голову, як кидається поранений вепр, і обхопив воєводу поперек тулуба.

— Геть! — хрипко вигукнув збитий з ніг Михал, і ніхто не знав, що вигук цей стосується не Мардули, а Стражів, його власних Стражів, які знову замахнули мечами, побачивши дурного злодія, котрий здогадався вдруге сунутися в смертельно небезпечний лабіринт, звідки йому, невмілому, чудом щойно пощастило піти живим.

І схвально кивнула чубатою головою примара, яка стояла біля вогню, схрестивши на грудях руки, і дивилася смоляними очима на своїх пасербів, які зчепилися у двобої.

Вони покотилися по землі й увігналися в палаючу в’язку хмизу, Михал ледь устиг розірвати обійми й підхопитися — а вогонь уже ліниво лизнув широкі Мардулині штани, пояс, оголений тулуб… одяг спалахнув, і якусь мить воєвода стояв над юнаком, а той корчився, потрапивши до власного пекла; після зустрічі зі Стражами він не тямив, що робити і як рятуватися.

— Тримайся, брате…

Цього теж не почув ніхто, крім примари.

* * *

Приголомшені гуралі зойкнули, коли з кола вихопився Михалек Івонич, тримаючи обпеченими руками над собою охопленого полум’ям Мардулу. Промчавши крізь юрбу, яка розступилася, він умить опинився край крутого схилу й, не роздумуючи, кинувся вниз із висоти чотирьох людських зростів.

У темні води Гронцького озера.

Розділ восьмий

1

Ранок займався просто чудовий.

Світанковий вітер мимохідь змахнув кучеряву піну хмар, що набігала з боку Оравських Татрів, і тільки легенькі бризки розлетілися в небі — сонце біжка занурювалося в них, аби виринути через мить і посміхнутись до Підгалля прохолодною посмішкою добродушного володаря.

На подвір’ї біля Самуїлової хати майже від самого досвітку товклися шафлярці — кремезні мужики тягли довгі дощані столи, вивантажували їх один біля одного коло огорожі, щоб розставити як належить увечері чи вже завтра, у день сороковин; скотарня розбухла від отари, чулося, як вона бекає, - кожен вважав своїм обов’язком пожертвувати бодай одну вівцю чи барана для помину славного баци; жінки, засукавши по лікоть рукави, тільки те й робили, що заганяли на піч німу Баганту, Самуїлову вдовицю, — без її допомоги все ось-ось мало засяяти чистотою, а пуття від немічної Баганти таки було небагато.

По селу ліниво тинялися гайдуки Лентовського, про всякий випадок при зброї, але поводилися чинно, з достоїнством, як їм було суворо наказано. На ситий шлунок — гостинність шафлярців підкріплювалися речовими доказами — було не так уже й важко дотримуватися гідності, а тим гайдукам, у яких при зустрічі з місцевими пишногрудими дівками починав кукурікати в шароварах півень, їхні ж таки друзі радили глянути на рідню тієї дівки. Ті, кого діймали сумніви, йшли дивитися, якийсь час і справді розглядали привітних хлопців з бичачими шиями — вони сиділи на призьбі та вели неквапливі бесіди; гайдуки ляскали гуралів на прощання по плечах і йшли геть, потираючи забиту долоню. Після цього далі грайливих розмов, до яких дівки були вельми охочі, справа не йшла.

У дворі Зновальських повагом походжав його превелебність, послідовник святого Домініка єпископ Гембицький. Ченці, які приїхали з ним, посідали в ряд біля колодязя на винесеній із хати лаві й глухо перекаркувалися між собою та вертіли головами навсібіч, через що жах які були схожі на зграйку граків. Місцеві дітлахи — а вони ніколи не бачили священослужителів вищих за мандрівного ченця-пияка Макарія, котрий раз на рік забрідав у Шафляри, — збігалися до воріт подивитися на ксьондза у фіолетовій мантії. Дивилися, злякано хрестилися й тікали, чим дуже дратували його превелебність.

— Слухай-но, Яську, — горланив хтось із пацанів, на бігу смикаючи приятеля за вухо, — матуся казала, ніби це той самий ксьондзяка, котрий у Завої твою тітку спалив! Ти чуєш, що кажу?!

— Ну то й що? — байдуже одзивався веснянкуватий Ясько, родич спаленої. — Туди їй дорога, відьмі старій… Приїжджала, за чуба мене тягала — нехай горить, не шкода!

Чомусь таке схвалення його дій теж не приносило провінціалу задоволення.

— Киш, окаянні, - гримнув на шибеників лисий дід, котрий курив на колоді біля самих воріт. — Їхня святість Богу доповідає, що на землі та як, а ви дурники, репетуєте! Киш, кому сказано!

— Благослови тебе Господь, — Гембицький перехрестив діда хресним знаменням, пристав біля старого, непомітно скривився від їдкого диму. — Ти, сину мій, місцевий уродженець, як я розумію?