Пасербки восьмої заповіді

— …Колись я відчував ЦЕ кожною миттю свого існування, — вів далі Великий Здрайця. — Кожної миті — вічна мука, і я міг лише сподіватися, що колись зумію це припинити, зникнути, НЕ БУТИ — о, як же я хотів НЕ БУТИ!.. Так, я мучився завжди; а муки інших були такі дрібні та жалюгідні порівняно з моїми власними, що я просто не помічав їх, як не помічаєш мурашок під ногами! Але до зустрічі з тобою, злодієчко, до сторожки в лісі на околиці Відня, мені, принаймні, було все зрозуміло: ціною мук своїх і чужих я збирав викуп, що мав позбавити мене від проклятого існування! Я знав, що це буде нескоро, що доведеться витерпіти вічність, а потім ще одну вічність — але це буде! І до колишніх мук я вже почасти притерпівся, звик до них, як до неминучого; лише іноді, коли я відчував у собі руку Пекла повною мірою, мої страждання ставали нестерпними — але це тривало недовго… А тепер — тепер я відчуваю, як усе навколо руйнується, я вже ні в чому не впевнений — ні в сьогоднішнім рабстві, ні в завтрашній волі; я зазнав нових відчуттів, теж болісних, але… інших! Самотність зрослася зі мною, а це хтось віддирає її від мене, віддирає з м’ясом, із кров’ю, і мені весь час здається, ніби цей «хтось» — я сам! І це відтоді, як я зустрів тебе, моя злодієчко! Що ж ти зо мною зробила?! І що тепер робити мені?! Люди, скажіть — що робити нещасному дияволові?!

Півняче Перо похлинувся й замовк.

Люди, які зібралися на могилі Самуїла-баци, теж приголомшено мовчали — вони боялися підвести очі й подивитися на Великого Здрайцю.

— Думаю, я не все зрозумів із твоєї промови, — прорік нарешті абат Ян, — але душею відчуваю, що говорив ти щиро. Господи, прости мене, грішного, за те, що скажу зараз, — але якщо шлях порятунку відкритий для кожного, то це якраз і має означати «для кожного»?! Може, і в тебе є надія, про яку ти говорив, — надія спокутувати свої гріхи та врятуватися? Скажи, чи не можу я чимось допомогти тобі?

Отець настоятель відчував, що блюзнює, але слова самі зривалися з його вуст — мимо волі Яна.

— Допомогти МЕНІ? — саркастично посміхнувся диявол.

І якийсь час заперечно хитав, дивлячись прямо перед собою.

— Ще ніхто не пропонував мені допомоги, — стиха вимовив він після тривалого мовчання. — Я допомагав багатьом, а мені ж — ніхто. Можливо, ти й справді святий? Незважаючи на всі твої гріхи? Грішний святий, святий грішник… Настоятель Казимежського шинку! Але навіть якщо так, якщо ти щирий у своєму пориві, як я у своїй сповіді, - чим ТИ можеш МЕНІ допомогти?

— Ще не знаю, — чесно зізнався Ян. — Та коли ти дещо поясниш мені, я сподіваюся, знайдеться вихід…

- І про що ж вам так кортить довідатися, святий отче? Не доводилося жодного разу сповідати диявола? — Півняче Перо збився на свій звичний уїдливий тон, але відразу урвав сам себе. — Тим більше, що я не раджу вірити мені остаточно. Навіть коли я кажу правду — а я говорю її значно частіше, ніж гадаєте ви, люди, — у ній, у цій правді, може чаїтися підступ, непомітний для мене самого! Ти це маєш розуміти ліпше за інших, святий отче… А я, у свою чергу, не йму віри, ніби ти здатен чимось мені допомогти. Подумай — як ти можеш це зробити? Душу свою продаси, аби врятувати проклятого?! Ні, знаю, не продаси… Та й немає в мене права укладати таку угоду. До зустрічі з нею, — він кивнув на Марту, яка сиділа, прикусивши губу, — я навіть не розмовляв би з тобою про це. Але що лишень чорт витіває, допоки диявол спить! Як тобі такий жарт, святий отче?! Знаю, не подобається… Запитуй! І я відповім, якщо зможу.

— Тоді, на млині, - абат говорив спроквола, ретельно добираючи слова та намагаючись не дивитися Півнячому Перу в очі, - ти сказав перед від’їздом, що страждання визволяють. І що душа того нещасного, котру ти силоміць, попри волю її самої, вклав у мерця, тепер для тебе занапащена. Якщо це так — а це, напевно так, інакше гріховна сама ідея чистилища! — то, можливо, і ти, пройшовши крізь муки, здатний будеш очиститися та визволитись?

— Не здатний, — сумно скубнув себе за еспаньйолку Півняче Перо. — Для мене цей шлях закрито. Мене проклято. Але я можу визволитися інакше. Тобі, напевно, не сподобається ця дорога до порятунку, святий отче, але для мене вона — єдина.

Для абата та й для інших не зосталося непоміченим, що останні слова диявол вимовив непевно. «А що, коли він і тепер хитрує, веде якусь свою гру?!» — майнула думка у Марти, але, глянувши на понуреного Великого Здрайцю, вона відразу сама засоромилася такого припущення. Треба бути дияволом, щоб так спритно прикидатися!

Утім, істота перед нею таки була дияволом.

— Мене проклято, — повторив Півняче Перо. — Я живу серед вас, я творю те, що ви, люди, називаєте злом, але для мене це не зло, а тільки спосіб мого існування. Я просто не можу інакше, як ви не можете не дихати!

— Не можеш чи не хочеш? Чи просто не знаєш, як це — інакше? — перебив диявола абат.