Павло Загребельный

«Романы Павла Загребельного крали из издательств еще «тепленькими» и перепродавали втридорога. А еще его «Роксолану», «Диво» и «Смерть в Киеве» можно было купить в книжном магазине, только сдав в приемных пунктах 20 кг макулатуры и получив специальный талончик. Выходит, украинцы покупали свое самосознание по блату, у перекупщиков, собирая в макулатуру произведения других украинских писателей, о которых мы теперь и не помним? Или, может, Павло Загребельный в первую очередь был – после смерти остается – одним из наиболее тиражных и популярных у читателя авторов, а уже потом – правофланговым нашего самосознания? – комментирует писатель Андрей Кокотюха фильм «Неудобный классик». – Мы услышали воспоминания коллег Загребельного о том, что Павло Архипович в самом деле был человеком, не совсем удобным для советской системы. Поэтому сначала утратил должность редактора «Литературной Украины», а потом – 1-го секретаря Союза писателей Украины…

Но совсем не прозвучала интересная тема: Павло Загребельный не был народным депутатом Украины и, насколько я понимаю, даже не хотел политики и мандатов. Не лез в каждую щель Верховной Рады, не работал в командах Кучмы, Ющенко, Януковича, Тимошенко и даже Тягнибока. Не издавался за счет фондов и грантов. Не был трибуном разноцветных политических сил, а жил только за, поверьте мне, не слишком высокие гонорары от изданий и переизданий и деньги, которые получал, сдавая квартиру в аренду. Во всяком случае, так честнее, считал, очевидно, неудобный классик.

Мы увидели, как около здания Союза писателей дают интервью, говорят хорошие слова… В общем, те, кто давно знал его при жизни, говорили хорошо и правильно. Вот только на заднем плане во время интервью посвященные могли увидеть кроме коллег еще и книготорговцев. Так вот, пусть меня простят все товарищи Павла Архиповича…но произведения никого из них после 1991 года не переиздавали так массово и в полном объеме. Во всяком случае, те издатели, которые трудятся на рынке, стремясь продать книжку и заработать на этом копейку. Значит, от всей украинской советской литературы остался только Павло Загребельный? Может, именно из-за этого – по причине заметной в любом большом книжном магазине востребованности – он стал неудобным сегодня? При том, что его романы не просто сложны для прочтения: отдельные из них даже не пройдут экспертизу одиозной НЭК (комиссия, которая запретила в 2009 году роман Олеся Ульяненко – «Женщина его мечты». – Авт.)».

Ушедший недавно Олесь Ульяненко вспоминал о встречах с отцом:

«Те, що Павло Архипович хоче зустрітися зі мною у Спілці письменників, дійшло до мене через десяті руки. Навколо – коло недоброзичливців, а Загребельний зустрічає мене у кожусі, на носі – масивні окуляри. Ми вітаємося, він бере мене – худого («Письменник має бути худим») – за плечі й проводить у двір… Ми їдемо в Кончу-Озерну. За кермом «Волги» – Павло Загребельний. Авто шамкотить колесами розталу снігову жижу, а я не можу звикнути, як вправно водій вирулює між великими фурами й куцими авто. Тільки через 20 хвилин ми почали говорити відверто. Загребельний здебільшого мовчав, але давав відповіді чи розпитував із простотою і ввічливістю…

Тоді вже налазить другий спогад. Загребельний дає інтерв'ю. Він говорить упевнено і без злості. Тільки чорний завиток кривди падає на його чоло. Кажуть, не мати близьких друзів краще, ніж мати близьких ворогів. Напевне, таке трапилося з Павлом Загребельним. Натовпи топтали до нього дороги, щоби потім оббрехати. Кажуть, геній живе поза людством, але насправді він існує в кожній людині. Пам'ятаю слова Павла Архиповича: «Я стільки перебачив горя, стільки знущань, тому усіх людей прозираю, як скло».

… Він уперто хоче знову йти. Куди? Аби ж заглянути в його тріпочучу душу. А він пише. Багато пише. Його друкують, ним захоплюються діти, як і я у своїй юності, коли сидів на горбку і з задоволенням читав «Євпраксію» у м'якій обкладинці. Тоді було багато сонця, життя, незрозумілих планів. Тоді я ще думав: от би мені побачити Загребельного. Тоді був інший світ – світ рожевих ілюзій, коли ти рухаєшся, розкинувши руки і підставляючи обличчя вітру. А потім приходить холодний світанок… Напевне, ти бачив, як янголи мочать свої крила у Дніпрі, і мовчать торжественно нескорені дзвони Софії – плач український плаче, міцно стуливши зуби. Загребельний не піддавався мальованому українству, коли біла сорочка з вишиттям наче списує всі гріхи і, одягнувши її, ти стаєш великим цабе…»

Загребельный мечтал об Украинской академии словесности. Даже составил ее годовой бюджет – не выше цены одного «майбаха». Радовался литературным удачам, новым именам. Первую книгу Тани Малярчук «Эндшпиль Адольфо, или Роза для Лизы» выдвинул на Шевченковскую премию. Понимал, как непросто пробиться таланту. Евгений Пашковский, прозой которого отец восхищался, вспоминает: