Печера ідей

^{* Що діється? Автор оприявнює ейдезис до краю! Абсурдна гуркотнеча, на яку перетворилася боротьба панкратистів, натякає на напад якогось великого розлюченого звіра (що відповідає усім цим образам «несамовитих» і «навальних» атак, які раз по раз з’являються в цьому розділі, а також згадкам про «роги»). На мою думку, ідеться про сьомий Гераклів подвиг — приборкання дикого й оскаженілого Критського бика.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Гадаю, що так, — промимрив Евней. Щоки його залила краска.

Важкий тупіт чотирьох копит чимраз ближчав.

Статуетка Посейдона захиталася на поличці, упала на підлогу й розбилася на друзки.

Щось страшенно гримнуло у двері роздягальні**.

__________

^{** Хочу відразу ж пояснити читачеві, що коїться: ейдезис почав жити власним життям, утілився у свій образ — у цьому випадку в оскаженілого бика — і тепер гатить лобом у двері роздягальні, де відбувається розмова. Але зауважте: усі дії цього «звіра» — цілковито ейдетичні, і тому герої не помічають їх, як не могли б, до прикладу, помітити тих епітетів, яких автор ужив, щоб описати гімнасій. Тут не йдеться ні про що надприродне: це лише художній засіб, єдина мета якого — привернути увагу до схованого в цьому розділі образу (пригадаймо «змій» наприкінці другого розділу). Тож я благаю читача не надто дивуватися тóму, що Діагор спокійнісінько бесідує собі з учнями, байдужий до могутніх ударів, яких зазнає роздягальня.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Добрий Евнею, може, ти пам’ятаєш інші схожі випадки? — м’яко допитувався Діагор.

— Так, учителю, пам’ятаю. Щонайменше два.

— Отже, Трамах зазвичай полював наодинці? Себто такий учинок не був для нього незвичним, хоч його й турбувало щось інше?

— Так, учителю.

Двері ввігнулися від жахливого удару рогами. Чути було, як за дверима б’є копитами й сопе могутній, величезний звір.

Евней роздягнувся догола, лишивши тільки бездоганну стрічку, яка охоплювала його чорні кучері, і тепер спокійно розтирав стегна мастю землистого кольору.

Якусь хвилю помовчавши, Діагор пригадав останнє запитання, яке мав поставити:

— Це ж ти, Евнею, того дня повідомив мене, що Трамаха не буде на навчанні, бо він пішов на полювання? Чи не так, синку?

— Здається, так, учителю.

Новий удар струсонув двері. Міріади скіпок полетіли на плащ Геракла Понтора. Почулося розлючене ревіння.

— А звідки ти знав про це? Він сам тобі сказав?

Евней кивнув.

— А коли? Бо, як я розумію, він вирушив рано-вранці, а напередодні я розмовляв із ним, і він ані словом не згадав про свій намір податися на полювання. Коли він сказав тобі?

Евней відповів не відразу. Кісточка борлака штовхнула його точену шию.

— Здається… того… самого вечора, учителю…

— То ви бачилися з ним того вечора? — здійняв брови Діагор. — Ти зустрічався з ним вечорами?

— Ні… мабуть… мабуть, то було раніше.

— Зрозуміло.

Запала мовчанка. Евней, босий і голий, із блискучим шаром масті, що, наче друга шкіра, вкривала його стегна й плечі, акуратно повісив туніку на гачок із його іменем. На поличці під гачком стояли особисті речі: пара сандалій, алебастрові глечики з мастями, бронзовий гребінець, щоб зачесатися після вправ, і невеличка дерев’яна клітка з крихітною пташиною. Та несамовито тріпотіла крильцями.

— Пайдотриб чекає на мене… — урешті промовив юнак.

— Звісно, синку, — усміхнувся Діагор. — Ми теж уже йдемо.

Вочевидь почуваючись ніяково, голий хлопчина скоса глянув на Геракла і знову перепросив. Відтак пройшов між двома чоловіками, відчинив двері — потрощені рештки яких впали з завіс — і вийшов із роздягальні*.

__________