ПЕЙЗАЖНИЙ ЖИВОПИС ПОЛОСІНА

- Точніше, не помер, а пропав без вісті в тайзі.

- Що значить - пропав? - аж підскочив коротун. - У наш час не пропадають! Пошуки організували? Де він пропав, коли він пропав? Тиждень, місяць тому, ну?

Тифієв мимоволі всміхнувся.

- Та ні, трохи раніше. Майже сто років тому.

Коротун гикнув та й застиг із напіввідкритим ротом.

Тифієв кивнув йому і попрямував по-коридору.

- Вибачте, - запитав він у чоловіка, що йшов йому назустріч, - де знаходиться лабораторія Клоре?

- Клоре? Ліве крило, другий поверх.

- Дякую.

- Тифієв! - нарешті оговтався коротун. - Його там немає. Він зараз у стендовому залі. Ідіть за мною.

- До речі, - відрекомендувався він по дорозі, - Бартишев.

Біля дверей стендового залу стояла невелика купка людей і жваво щось обговорювала. Бартишев, безцеремонно штовхаючись, прочинив двері і запропонував Тифієву:

- Заходьте.

- Я ж казав - не відчиняти дверей! - долинув із залу розгніваний голос Клоре.

Бартишев швидко вштовхнув у зал сторопілого Тифієва, вскочив туди сам і хряснув за собою дверима.

Стендовий зал був величезним. Вздовж стін громадилися дослідні установки, що мали, природно, незрозуміле Тифієву призначення, проте справляли на невтаємниченого враження вторгнення у світ науки, в самісіньку гущавину вирішення її нагальних проблем. Тим більше що багато які з установок були жахливо понівечені і навіть обвуглені. Середина залу була порожня, якщо не брати до уваги трьох клумб, посаджених тут чи то заради естетики, чи то спеціально для наступного експерименту, в результаті котрого іще одна з установок або ж понівечиться, або обвуглиться, або ж і перше й друге разом.

- Кого там іще чорти приперли? - долинуло із кутка залу, і з-під цілої ще установки, схожої на великого хромованого павука, задкуючи на чотирьох, виповз Клоре.

- А, це ти, - упізнав він Тифієва. - Ну, нарешті!

- Упіймав! - несамовито заволав хтось під установкою. - Клітку давай!

Клоре схопив клітку, що стояла поряд, і знову пірнув під хромованого павука. Там знялася метушня, почулося чортихання, і нарешті з-під установки виліз спочатку Клоре із кліткою в руках, ш якій сиділа звичайна польова миша, а слідом за ним - молодий хлопець, розхристаний і розпашілий.

- Вона, значить, залізла під кожух, - розповідав хлопець, енергійно жестикулюючи, - а місця там мало, от хвіст і стирчить. Я її за хвоста, а вона мене - за пальця. Ну, тут я... - він помітив стороннього, розгублено замовк, потому звернувся до Тифієва: - Ви - Полосін?

- Ні, - відказав Бартишев, - це Тифієв.

- А де Полосін?

- Полосін помер...

- Як? - Обличчя хлопця видовжилося.

Тифієв здогадувався, що буде далі, а тому поспішив випередити наступне запитання:

- Це трапилося майже сто років тому.

Здається, Бартишев цією квапливістю був не дуже задоволений.

- Ти знаєш, навіщо я запросив тебе сюди? - спитав Клоре. - Як, по-твоєму, що це таке? - він вказав на клітки з тваринами.

- Хом’як і, по-моєму, полівка, - відповів Тифієв.

- Помиляєшся. Це - твори художника Полосіна! Щоправда, мимовільні. А ось і самі його картини, - Клоре кивнув у бік клумб. - Одна твоя, а дві мені люб’язно надав музей Комсомольська. Твій Полосін був посереднім художником, але... він геній! Йому вдалося перетворити тривимірний простір у двовимірний!..

Тифієв озирнувся і раптом в одній із клумб упізнав картину Полосіна.

- Тут, колего, ви помиляєтесь, - встряв у розмову Бартишев. - На мою думку, це згортання простору...

Але Тифієв уже не слухав. Він поставив свій портфель на підлогу, підійшов до клумби й опустився на коліна. Це справді була картина Полосіна, точніше, натура, з якої Полосін “змалював” свій твір. Те ж саме різнотрав’я, щоправда, трохи прив’яле... Тифієв зірвав одну травинку, зім’яв її між пальцями і підвівся.

- Щось подібне я й сподівався побачити, - стиха мовив він.

Його ніхто не почув. Троє вчених вели запеклу суперечку.

- Та яка різниця, як це назвати! - запально доводив Клоре.

- Найсуттєвіше, що хоча ми й змогли зробити зворотну розгортку картин Полосіна, проте й досі не знаємо принципу, за яким вони створювались! Боюся, що так і не дізнаємось...

- Ви сумніваєтесь у наших методах досліджень?

- Так! Тому що ми звикли розробляти якісь теорії, а тут нічогісінько немає. Порожне місце. У Полосіна було геніальне осяяння, за останні сто років нікому й на думку не спало нічого подібного. А того, хто зміг би нам що-небудь розповісти, - його вже немає.

- А от щодо цього в мене є сумніви! - голосно сказав Тифієв.

Усі замовкли і здивовано повернулися до нього.

- Щодо чого?

- Щодо того, що його вже немає.

У цілковитій тиші Тифієв попрямував до свого портфеля і розстебнув його.

- Перед вами останній твір Антона Віленовича Полосіна, - мовив він, дістаючи картину з портфеля.

Картина була виконана в тій самій манері. На товстому чорному пластику було зображено куточок осінньої тайги. Невеличка галявина з іще зеленою, та вже мерхнучою травою, два кущі барбарису зі стиглими ягодами, а між ними, схилившись над мольбертом, стояв художник. Голова його була повернута до глядачів, і здавалося, що він, весело примружившись, дивиться на нащадків.