Читаем Переслідуваний полностью

Кілліан усе говорив,— мабуть, уже досить довго,— проте до Річардса його слова долинали наче здалеку, спотворені в мозку якоюсь чудною луною. Здавалося, він упав у глибочезний колодязь і чує, як хтось гукає до нього згори. Його мозок поринув у непроглядну темряву, і на її тлі перед ним зринали спогади, ніби хтось показував слайди. Ось давня фотографія Шійли, знята "кодаком",— вона вихляє задком по залах великого магазину з блокнотом під пахвою. Міні-спідниці тоді саме знову ввійшли в моду. А ось вони вдвох сидять у кінці причалу (вхід вільний), спиною до камери, дивляться на воду. Тримаються за руки. Коричнева фотографія хлопця в бахматому костюмі та дівчини в найкращій материній сукні, з такої нагоди підкороченої. Обоє стоять перед мировим суддею з величезною бородавкою на носі. Потім, весільної ночі, вони ще хихотіли над тією бородавкою. Далі — неприкрашена дійсність: чорно- білий знімок чоловіка з оголеними грудьми, у свинцевому фартусі, який тримається за масивний важіль у великому, схожому на склеп підземному приміщенні, освітленому дуговими лампами. Ще одне, кольорове фото в м'яких тонах (щоб не впадали в око голі обдерті стіни). На ньому жінка з великим черевом стоїть біля вікна й, відхиливши подерту штору, дивиться на вулицю, виглядає чоловіка. На її щоці м'якою котячою лапкою лежить світляна пляма. Остання фотографія, теж давній "кодак": худий молодик тримає високо над головою крихітне немовля; в усій його поставі — світло щастя й кохання, на обличчі — широка, від вуха до вуха, добра усмішка. Зображення замигтіли швидше, швидше, не навіюючи думок ні про горе, ні про кохання, ні про втрати — ні, ще ні,— а лише відчуття холодного заціпеніння, наче від новокаїну.

А Кілліан усе запевняв, що Мережа непричетна до їхньої смерті, що це просто жахливий випадок. Річардсові здавалося, ніби він вірить йому — не тільки через те, що ця історія надто неймовірна, аби не бути правдою, а й через те, що Кілліан знав: якщо Річардс погодиться на цю посаду, він одразу ж побуває в Південному районі, і йому вистачить однієї години, аби з'ясувати, як воно достеменно було.

Грабіжники. Троє. ("А може, "клієнти"?" — шпигонула болісна думка. Голос Шійли по телефону звучав тоді трохи насторожено, наче вона щось приховувала...) Вони були, мабуть, під впливом наркотиків. Може, погрожували малій, а Шійла намагалася захистити доньку. Обидві померли від колотих ран.

Ця думка повернула Річардса до дійсності.

— К бісу твою бредню! — крикнув він раптом, аж Амелія зіщулилась і затулила обличчя долонями. — Що з ними сталося? Кажи, що з ними сталося!

— Мені нема чого більше сказати. На вашій дружині понад шістдесят ножових ран.

— Кеті... — промовив Річардс безживним голосом.

Кілліан здригнувся.

— Бене, може, вам потрібен час, щоб подумати?

— Так. Так, потрібен.

— Мені страшенно жаль, друже. Присягаюся рідною матір'ю, ми до цього непричетні. Якби ви погодились на нашу пропозицію, ми влаштували б це інакше — оселили б їх десь в іншому місці, а ви могли б їх навідувати. Людина неохоче працює на тих, хто так жорстоко знищив її сім'ю. Ми це розуміємо.

— Мені треба подумати.

— Як головний ловець,— лагідно вів далі Кілліан,— ви мали б змогу знайти тих мерзотників і розправитися з ними. Та й з багатьма іншими, такими, як вони.

— Я хочу подумати. До побачення.

— Я ще...

Річардс простяг руку й вимкнув телевізор. Сидів у кріслі, наче закам'янілий, Руки безсило повисли між колінами. Літак і далі гудів крізь пітьму.

"Ну от,— подумав він. — Усе стало на свої місця. Геть усе".


12 проти 100...


Минула година.

"Поговорити,— Морж сказав,— із вами я хотів. Про туфлі, кораблі, сургуч... І чи ведмідь летів".

Перед ним пролітали спогади. Стейсі. Бредлі. Елтон Парракіс з його дитячим обличчям. Кошмари втечі, підпалені останнім сірником газети в підвалі бостонського готелю. Машини з бензиновими моторами, вищання гальм на шаленій швидкості, автомат, що плюється полум'ям. Кислий голос Лафліна. Фотографії тих двох дітей — добрі агенти були б для гестапо.

Ну, а чом би й ні?

Ніякої родини і, звичайно ж, ніякої моралі. Яка може бути мораль у людини без коріння, яка просто пливе за течією? Як мудро подбав Кілліан про те, щоб із спокійною, лагідною жорстокістю показати Річардсові, який він самотній. Бредлі з його пристрасними розмовами про забруднення повітря, що видавалися тепер далекою, нереальною, позбавленою будь-якого значення балаканиною. Носові фільтри. Атож. Був час, коли ця проблема здавалася надзвичайно важливою. А тепер ні.

"Бідняки завжди лишатимуться з тобою".

Це правда. Річардс сам породив жертву смертоносної державної машини. Та настане час, і знедолені пристосуються до нових умов, з'являться мутанти. За десять, п'ятдесят тисяч років їхні легені вироблять свою власну фільтрувальну систему, і ці люди повстануть, повиривають фільтри у своїх гнобителів і дивитимуться, як ті корчаться й конають, задихаючись в атмосфері, де кисень відіграє другорядну роль. А яке ж тоді майбутнє в Бена Річардса? Він сам себе ошукає.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Зараза
Зараза

Меня зовут Андрей Гагарин — позывной «Космос».Моя младшая сестра — журналистка, она верит в правду, сует нос в чужие дела и не знает, когда вовремя остановиться. Она пропала без вести во время командировки в Сьерра-Леоне, где в очередной раз вспыхнула какая-то эпидемия.Под видом помощника популярного блогера я пробрался на последний гуманитарный рейс МЧС, чтобы пройти путем сестры, найти ее и вернуть домой.Мне не привыкать участвовать в боевых спасательных операциях, а ковид или какая другая зараза меня не остановит, но я даже предположить не мог, что попаду в эпицентр самого настоящего зомбиапокалипсиса. А против меня будут не только зомби, но и обезумевшие мародеры, туземные колдуны и мощь огромной корпорации, скрывающей свои тайны.

Алексей Филиппов , Евгений Александрович Гарцевич , Наталья Александровна Пашова , Сергей Тютюнник , Софья Владимировна Рыбкина

Фантастика / Современная русская и зарубежная проза / Постапокалипсис / Социально-психологическая фантастика / Современная проза
Библиотекарь
Библиотекарь

«Библиотекарь» — четвертая и самая большая по объему книга блестящего дебютанта 1990-х. Это, по сути, первый большой постсоветский роман, реакция поколения 30-летних на тот мир, в котором они оказались. За фантастическим сюжетом скрывается притча, южнорусская сказка о потерянном времени, ложной ностальгии и варварском настоящем. Главный герой, вечный лузер-студент, «лишний» человек, не вписавшийся в капитализм, оказывается втянут в гущу кровавой войны, которую ведут между собой так называемые «библиотеки» за наследие советского писателя Д. А. Громова.Громов — обыкновенный писатель второго или третьего ряда, чьи романы о трудовых буднях колхозников и подвиге нарвской заставы, казалось, давно канули в Лету, вместе со страной их породившей. Но, как выяснилось, не навсегда. Для тех, кто смог соблюсти при чтении правила Тщания и Непрерывности, открылось, что это не просто макулатура, но книги Памяти, Власти, Терпения, Ярости, Силы и — самая редкая — Смысла… Вокруг книг разворачивается целая реальность, иногда напоминающая остросюжетный триллер, иногда боевик, иногда конспирологический роман, но главное — в размытых контурах этой умело придуманной реальности, как в зеркале, узнают себя и свою историю многие читатели, чье детство началось раньше перестройки. Для других — этот мир, наполовину собранный из реальных фактов недалекого, но безвозвратно ушедшего времени, наполовину придуманный, покажется не менее фантастическим, чем умирающая профессия библиотекаря. Еще в рукописи роман вошел в лонг-листы премий «Национальный бестселлер» и «Большая книга».

Антон Борисович Никитин , Гектор Шульц , Лена Литтл , Михаил Елизаров , Яна Мазай-Красовская

Фантастика / Приключения / Социально-психологическая фантастика / Современная проза / Попаданцы