Читаем Переслідуваний полностью

— Надінь оце,— повторив він. — Як рюкзак. Розумієш?

Вона кивнула.

— Я... не... можу... стрибати... Бо... юсь...

— Ми розіб'ємось. Ти мусиш вистрибнути.

— Ні.

— Гаразд. Тоді я застрелю тебе.

Жінка підхопилася з крісла, відштовхнула Річардса й кинулася хапливо надівати парашутну сумку, дико поводячи очима. Перебираючи лямки, вона відступила трохи від нього.

— Не так. Ця йде під низ.

Вона квапливо поправила лямку, ввесь час одступаючи від Річардса й водночас наближаючись до вбитого Маккоуна. Річардс ішов за нею, з рота в нього капала кров.

— Тепер замкни карабін. Навколо... живота.

Пальці в неї тремтіли, половинки замка з першого разу не з'єдналися, вона заплакала. І ввесь час не спускала божевільного погляду з Річардса.

Вступивши в калюжу крові, вона на мить затупцювала, потім переступила через тіло Маккоуна.

Так вони пройшли салон другого класу. Тепер у животі в Річардса замість сірників рівним полум'ям горіла запальничка.

Запасні двері в салоні третього класу були закріплені розривними болтами і взяті на засувку, яку міг зняти тільки пілот.

Річардс подав Амелії пістолета Донаг'ю.

— Стріляй по болтах. Я не витримаю віддачі.

Заплющившись і відвернувшись, вона двічі натисла на гачок. Більше патронів не було. Двері не ворухнулись, Річардса аж замлоїло з розпачу. Амелія Вільямс стояла, нервово посмикуючи за кільце витяжного троса.

— Може... — почала Амелія, і тієї ж миті двері відлетіли в ніч, а вслід за ними полетіла й вона.


5 проти 100...


Зігнувшись, наче стара відьма, Річардс чіплявся за спинки крісел, переборюючи ураганний потік повітря й поволі віддаляючись од вирваних дверей. Якби вони летіли вище і різниця в тиску була більша, його теж витягло б із літака. А так його лише дуже трусило, а нещасні кишки, розтягуючись, наче міхи акордеона, волочилися за ним по підлозі. Він відчув, як у салон рине нічне повітря, розріджене й морозне на висоті дві тисячі футів; здавалося, на нього хтось хлюпнув крижаною водою. У животі, замість запальнички, вже палахкотів смолоскип.

Салон другого класу залишився позаду. Стало трохи легше: тяга повітря зменшилась. Він дійшов до розпростертого тіла Маккоуна (переступіть, будь ласка), пройшов салон першого класу. Із рота в нього цівкою стікала кров.

Річардс зупинився перед входом до кухні й спробував зібрати кишки докупи. Він знав — їм не подобається, що їх випустили назовні. Аніскілечки. Вони вже геть завозились. Йому хотілося заплакати по своїх нещасних, тендітних кишках, яким зовсім ні до чого була оця халепа.

Річардс ніяк не міг позасовувати їх назад у живіт. Все було зрушене, все перемішалося. Перед його очима миготіли страхітливі картинки із шкільного підручника з біології. Поступово, уривками, він усвідомив істину — наближення власного кінця,— і жалісно скрикнув із наповненим кров'ю ротом.

Ніхто не відгукнувся. Всі в літаку були мертві. Всі, крім нього й Автика.

Кров витікала з нього, і йому здавалося, що світ згасає. Зігнувшись, він прихилився до кухонної переділки, наче п'яний до ліхтарного стовпа. Все довкола примарно заколивалося, наче в сірому тумані.

"Ось воно. Я помираю".

Річардс закричав, і разом з нестерпним болем світ знову повернувся до нього. Ще ні. Ще не час.

Він кількома рвучкими кроками перетнув кухню, обвішаний кишками, наче мотуззям. Важко було повірити, що там, усередині, їх так багато. Таких круглих, пругких і так щільно вмощених.

Річардс наступив на самого себе, щось усередині потяглося. Біль спалахнув з неземною силою, і він заверещав, бризкаючи кров'ю на протилежну стінку. Тоді похитнувся і впав би, якби не переділка.

"Живіт. Мене поранено в живіт".

Мозок дав божевільну відповідь:

"Клац-клац-клац".

Він має зробити ще одну річ.

Найважче, мабуть, помирати від черевної рани. Якось на роботі, під час нічної перерви, вони обговорювали, яка смерть найгірша. Це було, ще коли він працював на "Дженерал атомікс". Міцні, бадьорі — є і кров, і сеча, й сперма — вони пожадливо жували сандвічі, сперечаючись, що краще: померти від радіації, замерзнути, впасти й розбитися, бути забитим на смерть, потонути? Хтось згадав про смерть від пострілу в живіт. Гарріс, здається. Отой гладкий, що пив самогон на роботі.

"Живіт — болюче місце,— сказав Гарріс. — Це довго триває". І всі закивали схвально й поважно, ще не відаючи, що таке Біль.

Похитуючись, Річардс плентав вузеньким коридором, тримаючись обіруч за стіни. Повз Донаг'ю. Повз Фрідмена, якому він зробив таку радикальну стоматологічну операцію. Руки в Річардса вже почали терпнути, але біль у животі (там, де був його живіт) дедалі дужчав. І попри все це, Річардс рухався, і його пошматоване тіло силкувалось виконувати накази божевільного Наполеона, що сидів у його черепі.

"Господи, невже це кінець Ріко?"

Він ніколи не повірив би, що йому запам'яталося так багато передсмертних висловів. Здавалося, його мозок заглибивсь у себе й в оці останні гарячкові секунди пожирав сам себе.

Ще... одну... річ...

Перейти на страницу:

Похожие книги

Зараза
Зараза

Меня зовут Андрей Гагарин — позывной «Космос».Моя младшая сестра — журналистка, она верит в правду, сует нос в чужие дела и не знает, когда вовремя остановиться. Она пропала без вести во время командировки в Сьерра-Леоне, где в очередной раз вспыхнула какая-то эпидемия.Под видом помощника популярного блогера я пробрался на последний гуманитарный рейс МЧС, чтобы пройти путем сестры, найти ее и вернуть домой.Мне не привыкать участвовать в боевых спасательных операциях, а ковид или какая другая зараза меня не остановит, но я даже предположить не мог, что попаду в эпицентр самого настоящего зомбиапокалипсиса. А против меня будут не только зомби, но и обезумевшие мародеры, туземные колдуны и мощь огромной корпорации, скрывающей свои тайны.

Алексей Филиппов , Евгений Александрович Гарцевич , Наталья Александровна Пашова , Сергей Тютюнник , Софья Владимировна Рыбкина

Фантастика / Современная русская и зарубежная проза / Постапокалипсис / Социально-психологическая фантастика / Современная проза
Библиотекарь
Библиотекарь

«Библиотекарь» — четвертая и самая большая по объему книга блестящего дебютанта 1990-х. Это, по сути, первый большой постсоветский роман, реакция поколения 30-летних на тот мир, в котором они оказались. За фантастическим сюжетом скрывается притча, южнорусская сказка о потерянном времени, ложной ностальгии и варварском настоящем. Главный герой, вечный лузер-студент, «лишний» человек, не вписавшийся в капитализм, оказывается втянут в гущу кровавой войны, которую ведут между собой так называемые «библиотеки» за наследие советского писателя Д. А. Громова.Громов — обыкновенный писатель второго или третьего ряда, чьи романы о трудовых буднях колхозников и подвиге нарвской заставы, казалось, давно канули в Лету, вместе со страной их породившей. Но, как выяснилось, не навсегда. Для тех, кто смог соблюсти при чтении правила Тщания и Непрерывности, открылось, что это не просто макулатура, но книги Памяти, Власти, Терпения, Ярости, Силы и — самая редкая — Смысла… Вокруг книг разворачивается целая реальность, иногда напоминающая остросюжетный триллер, иногда боевик, иногда конспирологический роман, но главное — в размытых контурах этой умело придуманной реальности, как в зеркале, узнают себя и свою историю многие читатели, чье детство началось раньше перестройки. Для других — этот мир, наполовину собранный из реальных фактов недалекого, но безвозвратно ушедшего времени, наполовину придуманный, покажется не менее фантастическим, чем умирающая профессия библиотекаря. Еще в рукописи роман вошел в лонг-листы премий «Национальный бестселлер» и «Большая книга».

Антон Борисович Никитин , Гектор Шульц , Лена Литтл , Михаил Елизаров , Яна Мазай-Красовская

Фантастика / Приключения / Социально-психологическая фантастика / Современная проза / Попаданцы