Пешки в чужой игре. Тайная история украинского национализма

Але Тимчасове Російське Правительство одкинуло всі наші домагання, одпіхнуло простягнену руку українського народу… Всі сі домагання наші Центральне Російське Правительство одкинуло.

Воно не схотіло сказати, чи признає за нашим народом право на автономію та право самому порядкувати своїм життям. Воно ухилилось од відповіді, одіславши нас до майбутнього Всеросійського Учредительного Зібрання.

Центральне Російське Правительство не схотіло мати при собі нашого комісара, не схотіло разом з нами творити новий лад. Так само не схотіло признати комісара на Україну, щоб не могли разом з ним вести наш край до ладу й порядку.

І гроші, що збираються з нашої землі, одмовилось повернути на потреби нашої школи, освіти й організації.

І тепер, Народе Український, нас приневолено, щоб ми самі творили нашу долю. Ми не можемо допустити край наш на безладдя та занепад. Коли Тимчасове Російське Правительство не може дати лад у нас, коли не хоче стати разом з нами до великої роботи, то ми самі повинні взяти її на себе. Се наш обов’язок перед нашим краєм і перед тими народами, що живуть на нашій землі.

… І коли ми зробимо сю підготовчу організаційну роботу, ми скличемо представників від усих народів Землі Української і виробимо закони для неї. Ті закони, той увесь лад, який ми підготовим, Всеросійське Учредительне Зібрання має затвердити своїм законом».

А после всех высоких слов «отцы нации» не забыли призвать украинский народ выворачивать карманы: «Ми, Українська Центральна Рада, приписуємо всім організованим громадянам сел і городів, всім українським громадським управам і установам з 1-го числа місяця липня (іюля) накласти на людність особливий податок на рідну справу і точно, негайно, регулярно пересилати його в скарбницю Української Центральної Ради».

Универсал был произнесен «року 1917, місяця червня числа 10». «Все кількатисячне зібрання по вислуханні впало на коліна і проспівало «Заповіт» з його грізними словами про окроплення волі кров’ю. Кричали гучну славу Ц. Раді, викликано на естраду мене, але я там не був», — писал впоследствии Михаил Грушевский (опять же, профессор поосторожничал…). Это яркое описание напоминает словеса современных витий о временах «оранжевой революции» и полутора миллионах «вставшего с колен» народа на небольшой площади Независимости в Киеве. В Киевском оперном театре не могут поместиться несколько тысяч человек. Да если бы их там и утрамбовали, как бы они в едином порыве опустились на колени в уставленном креслами зале театра?