А сьогоднi… Вона сама не знає, як це сталося… Вона не могла вдержатися, її всю обняло божевiльне почування, жадоба кинутись до його i цiлувати… цiлувати!.. скоро побачила його там, на вулицi… I ось тепер!..
Невже ж вона його причарувала так, тая недоросла Гаїнка, i вiн не бачить, що вона, Ївга, краща, чепурнiша за неї? Чи вiн боїться жiнки? Нi, вiн не з боязких… То це любить її так!..
Вона знов застогнала, стиснувши зуби…
Коли любить, то що ж iз їм зробиш!
Та невже ж так i покинути? Та вона ж пропаде!
Коли не привернула вона його своїми очима, то приверне чим iншим. Є ж зiлля… Пiде до баби Мокрини - та їй дасть.. дасть такого, що як вип'є вiн, то вiд Гаїнки так i одверне, а до неї, до Ївги, прихилить. Бiгатиме вiн за нею так, як i всi iншi бiгали… От тодi вже не вiдiпхне так, як сьогоднi вiдiпхнув! Тодi вже вона попанує над їм!..
I дедалi вона думала, то все бiльше й бiльше здавалося їй, що це добре буде до баби Мокрини пiти. А що Зiнько буває в їх у хатi, то легко буде й дати йому - чи спити, чи з'їсти.
Ця_ думка розважала її.
Устала, обтрусилася. Тодi пiдiйшла до кринички i вмилася холодною водою, щоб не знати було слiз. Ще причепурилася трохи й пiшла. Виходячи з верб, побачила здалека на луцi якогось чоловiка - iшов дорогою. Здалося, що Рябченко. Байдуже їй було до його. Перескочила через тин та й подалася iзнов на весiлля.
Зiнько прийшов до Грицька, як уже всi позбиралися: Грицько лежав на полу з вибитою ногою, а на лавi сидiли Карпо та Васюта. Почали розмовляти зараз же за Денисову справу.
- А бачили? - попитав Карпо.- Денис уже оре пересельську землю.
- Невже?
- Сам бачив. То дожидавсь, боявсь, мабуть, а тепер уже зоемiливсь.
- Це ж виходить - вiн уже впевнився, що справа на його руч повернеться,- сказав Зiнько.- Бо коли б певний не був, то не орав би навмання.
- Ге-ге! Вiн тепер, з'їздивши в город, так пiдняв морду, що й кочергою не достанеш! - сказав Васюта.- Тiльки треба йому назад її нахилити.
- Провчити їх треба,- промовив Карпо,- провчити наукою доброю, бо порозсобачувалися без мiри, немов тi пси.
- Еге, провчиш їх! - одказав Грицько.- Коли в їх отой клятий Рябченко такий мудрий на вигадки, що крiзь сито й решето пройде.
- Ну, людина! - крутнув головою Васюта.- Мав вилупиться чорт, та пiвнi заспiвали - вродився чоловiк. Так тобi й риє, так тобi й крутить, мов той рогатий анциболот у чорториї.
- Васюто!..гарикнув Карпо.
- Не буду… їй-бо, не буду!.. Хай йому всячина!.. Васюта замовк, сiв i почав крутити бiлявого вусика.
- Кажи, Зiньку, ти що думаєш? - питався Грицько.
- Як на мою думку,вiдказав Зiнько,- то пiдождемо до покрови: у той день йому строк виходить. Коли тодi не здасть землi громадi, то зараз пошлемо жалобу до губернатора.
- А як i губернатор нiчого? - спитав Карпо.
- Тодi далi… у санод!..- одказав Грицько.- Хоч до царя!.. Нехай Зiнько пише!
Карпо, сидячи кiнець стола i зiпершися на свою кощаву руку велику, похитав головою:
- Нi, не такої їм треба науки, не такої!
- А якої ж?
- Кажiть i робiть уже ви, а як вам не поталанить, тодi i я з своїм словом серед вас озвуся.
Почали гуртом говорити про тую жалобу i таки договорилися, щоб списати її й готову мати, а зараз пiсля покрови, не гаючись, i в губерню.
По цiй розмовi озвався Грицько:
- От що, братця: позичив я в вас двадцять карбованцiв… Спасибi вам, що такi добрi, зарятували мене дуже!.. Тепер я трохи заробив, трохи хлiба продав, то спроможен вам оддати.
Витяг гаманця, розшморгнув, добув iззвiдти два червiнцi i положив бiля себе на полу.
- Вiзьмiть, спасибi вам, бо сам не встану!.. Вiзьми, Васюто!
Васюта взяв грошi.
- Е, братику! - скрикнув.Так не годиться! Ми тобi давали все такими здоровими та бiлими, та скiльки їх надавали!.. Що поки я донiс, так i поперек у мене замалим не луснув! А ти даєш тiльки двi маленькi жовтенькi кружалочки! Я так не хочу.
- Бери, яке дають! - одказав Грицько смiючися.
- Нi, не хочу!
- От же й я не хочу! - озвався Зiнько.- Щось я надумав,- не знаю тiльки, чи до ладу буде моє слово. Нам тепер не так уже сутужно на грошi; хлiб зародив, то не будемо бiдувати. Мабуть, можна буде нам так обiйтися, щоб не брати зараз оцих двадцяти карбованцiв, а повернути їх на одну добру дуже штуку.
- Ану-ну, на яку? - зацiкавилися товаришi.
- От ви самi бачили,- казав далi Зiнько,- що цi грошi не погане дiло зробили: i чоловiковi запомогли, i дали йому спроможнiсть, не боявшися глитаїв, за громадську справу обстати. Тепер-то в нас нiчого собi, закривилися ми на людей,- ну, а, може, так трапиться, що нам на грошi буде сутужно i треба буде помочi так саме, як от Грицьковi треба було. I добра б рiч, коли б завсiгди ми могли в пригодi товаришевi пособити, щоб вiн не йшов кланятися глитаям.
- Дак що? I пособимо, коли буде на той час чим пособити,- сказав Карпо.