Пiд тихими вербами

- Голова! Голова! - загомонiли навкруг усi та й полiзли цiлуватися спершу з Рябченком, а тодi й самi промiж себе. Плечi штовхалися, червонi обличчя стулялися, ялозились одне об одне замащеними вусами й бородами, дихали одне на одне п'яним горiлчаним духом, що їм уже повна була вся свiтлиця.

- Дорога голова! - кричав кум Терешко.- Цiни нема!..

Потроху посiдали знову та й почали мiркувати, як воно буде. Їх тут семеро. Вавилов буде восьмий. Та чи пристане ж вiн? Це чоловiк чужий, захожий здалека москаль. Був колись за об'їждчика в одного пана, тодi за прикажчика, тодi за управителя, а там уже й свою земельку купив. Йому до диблян байдуже. А втiм, як роздуматься, то й не байдуже, бо i в його ж дибляни землю беруть… Помiркували туди й сюди: мабуть, пристане.

Вiсiм чоловiк - це буде товариство. Вони скинуться грiшми i за тi грошi наймуть Горянського землю. Хто скiльки грошей дасть, стiльки тому й землi буде. Можна хазяйнувати й гуртом, хоч краще кожному зокрема. А радитися про все гуртом i гуртом, так, як у громадi, справи рiшати… та й не про саму цю землю, а й про iншi: i за яку цiну вiддавати десятину, i яка цiна на наймитiв та на косарiв, i якi вiдбутки. I як i що робити в громадi, то й про це спершу в своєму гуртi радитися…

Це все розказував їм Рябченко i додавав:

- Тодi нас нiхто не подужає… Одно тiльки… Хоч ми й гарно мiркуємо, та єсть одна карлючка.

- А яка ж то? Кажи!

- Є один чоловiк такий, що може нам великої шкоди наробити.

- Ой! А хто ж то? Ану, кажи! - почали питатися.

- Та хто ж? Дениса Пилиповича брат, Зiнько.

- Хi! Що б то вiн i зробив?

- Почне каламутити в громадi, почне коверзувати - може лиха наробити.

- Та вiн уже тепер притих,- озвався Сучок,- вiдколи оженився. Чи так я кажу, Остапе Дорохвейовичу? Остап покрутив своєю чепурною головою.

- Ой, нi! Як я за його дочку давав, то думав: буде сiм'янин, то вже до свого дiла й прихилю його. Так де там!..

- Цурається? - спитав Копаниця.

- Нi, вiн нас iз старою й не цурається; i в гостях iз дочкою буває, i в себе приймає, а так, щоб у яке дiло зо мною пристав, дак нiяк! "Я,-_ каже,- того не хочу, бо через великi грошi сльози ллються. I вам,- каже,тату, радю тих багатирiв покинути та по-божому жити".

- Ич, iдолова душа! - обурився Терешко.- Муляють йому тi багатирi!

- Ну,- сказав Рябченко,- а я таки думаю, що нам його не минути. Бо вiн крутитиме в громадi. Пам'ятаєте, як було з Стецьковою справою? Через його ж, через Зiнька ж, усе сталося.

- Дак що ж iз ним робити? - спитав Денис.

- Приняти до нас у спiлку,- вiдказав Рябченко.

- От такої!

- Iншого нiчого не вигадаєш.

- Та в його й грошей нема.

- Можна йому гуртом позичити, аби рота затулити.

- А як не схоче? - питав Манойло.- Он же, чуєш, який голiнний?

- Треба так зробити, щоб схотiв,- обстоював за своє Рябченко.

- Ну, та як же ти зробиш? - не розумiв Копаниця.

- А треба, щоб йому був великий бариш,- вiдказав Рябченко.

- Уже ж бiльшого, як усiм, не буде!

- Коли цей йому здасться малий, то треба й бiльшого дати.

- Чого ж то так? - спитав неприхильне Денис.- I грошi йому позич, та ще й бариша з свого заробiтку прикинь! Це вже буде зовсiм не по правдi!

- Що ж ти маєш робити,- казав спокiйно Рябченко,- коли таке дiло? Та воно не так i страшно, як здається. Коли треба буде, то ми йому попустимо тепер бiльший бариш, щоб вiн не зiпав у громадi за пересельськi надiли тощо… Цим його вiд товариства вiдлучимо. Бо вiн через те тiльки й силу має, що з ним товариство таких, як i сам, гольтiпак. А як вiн їх раз зрадить, то вже вони його зроду не приймуть, поневолi тодi буде з нами, хоч i без великих баришiв.

- То тодi йому хвоста вкрутимо?

- Авжеж!.. А як вiн од їх одкинеться, то самi вони довго не вдержаться.

- Бо вiн же в їх голова, старшина!..- зареготався Копаниця.- Що правда, то правда,- нам треба його збити з плигу. Бо воно - блоха, ну, а й блоха як почне кусати, то спати не дасть. Нехай Остап Дорохвейович коло його заходиться,- йому це найзручнiше.

- Та що ж, i заходюсь,- згодився Остап.- Тiльки ви менi скажiть, що йому говорити.

Почали мiркувати, якими баришами можна краще спокусити Зiнька. Наказали Остаповi торгуватися, спершу давати менше. А Денис казав, що занадто багато йому дають.

- Дарма, аби впiймати!

- А там скрутимо йому в'язи!

- Щоб не бришкав!..

- Нiхто тепер не бришкатиме!

- Прив'яжемо колодку свинi!

- А коли й з колодкою полiзе - по мордяцi!..

- По мордяцi! По мордяцi!..

I знов усi зареготалися,- так їм до вподоби був той жарт. Смiялися всмак, аж здоровi жовтi зуби поблискували серед щетинястих, умазаних у смалець вусiв та бороди.

II. ЗIНЬКО

Зiнько Сивашенко йшов полем. Iшов не поспiшаю-чись, бо була недiля, а поробившися добре ввесь тиждень, любив у недiлю вiдпочити. I вiдпочивав справдi, йдучи нога за ногою, упиваючись ясно-сонячним весняним днем, не душним, бо живущий вiтрець розвiював духоту. Був кiнець весни, саме той, як i хлiб, i трава зростуть уже досить угору i блищать пiд сонячним промiнням свiжим зеленим кольором свого молодого соковитого тiла.